пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ






Повернутися у "Творчість"

Поза часом і простором

Науково-фантастична повість
(уривок)

Повість написана в 1956 році, наступного року уперше опублікована в однойменній збірці.

...Планета поволі виростала в перископі. В розривах хмар виднілися моря і океани, що блищали іскорками під променями двох сонць. Апарат здригнувся - потрапив у сферу тяжіння планети. Перископи запітніли.

Почувся тихий свист. Апарат ввійшов у атмосферу. Святослав до краю посилив потужність розрядів. Зашуміло в голові. Мимо пронеслися білі волокна хмар і зникли. В перископі з'явилася поверхня таємничої планети - темні гори на горизонті, затока недалекого моря, темно-зелені луки, прибережні червоні піски...

Апарат зі свистом опустився над широкою лукою і важко сів на березі річки, погрузнувши в густу блакитнувату траву.

Новий світ

Електронний вичислювач дав аналіз повітря планети. Воно було майже таке, як на Землі - тільки трохи більше вуглекислоти. Можна було виходити з апарата.

Барвицький задумався. Що він зустріне тут? Чого власне він опустився на невідому планету?

Мрія, божевільна гарячкова мрія кликала його сюди! А де ж гарантія того, що саме тут вона - його мрія, що приходила до нього в галюцинації? В цьому пориві нема вже ні наукового розрахунку, ні логіки! Є тільки фантастичні химери...

Відкрилися люки. Хвиля свіжого повітря ароматом дивних квітів і трав вдарила в отвір. Барвицький вийшов. Оглянувся навколо.

Апарат лежав на лузі, біля широкої ріки. Далі тягнулися ліси. За рікою виднілося пасмо гір. Небо було, як і на землі, синім - тільки темнішого кольору. Маленьке біле сонце золотило на обрії гряду хмарок. Жовтого сонця не було ще видно. Дивні птахи, подібні до летючих мишей, з волохатими крилами, пролітали над апаратом.

Швидко наставала ніч. Маленьке сонце ніби провалилося за обрій, і на небі засяяв дивний візерунок зірок.

"Чи ж є тут люди?" - подумав Барвицький і в той же момент здригнувся...

Якісь дивні звуки раптом зазвучали в повітрі. Вони чулися з того боку, де темнів лісок. Здавалося, ніби хтось бив в барабан, лунали звуки, подібні до звуків волинки і криків людської юрби.

Барвицький пильно вдивлявся в пітьму. Через кілька хвилин на узліссі запалахкотіли маленькі вогники. Здавалося, що йде якась маніфестація з смолоскипами.

Так воно й було. Скоро Святослав розрізнив обличчя, подібні до людських, почув звуки незрозумілої мови. Можна було подумати, що все це твориться десь на Землі, якби на небі не сяяли незнайомі сузір'я...

Юрба з тріском і криками наблизилася до апарата, оточила його кільцем. Чого можна було чекати від тутешніх господарів? Святослав міг тільки спостерігати, що буде далі. Один з юрби вийшов наперед. Його обличчя було погано видно в світлі смолоскипів. Голови у всіх були непокриті, до плечей спадало довге біляве волосся.

Головний щось прокричав високим голосом, довго тягнучи верхню ноту. Потім, приклавши руки до грудей, упав на землю. За ним припали на коліна всі. Навколо піднявся ґвалт. Святослав здивовано дивився на це видовище. Це був, очевидно, якийсь ритуал поклоніння божеству. Безперечно, його вважають за бога, що зійшов з небес. Значить, ці люди інтелектуально ще мало розвинуті...

Юрба то припадала до землі, то, піднявшись, щось голосила дикими голосами, простягаючи руки до апарата. Напевне, вони прохали Святослава, вважаючи його божеством, зійти до них. Святослав засміявся і рушив униз по спіральних східцях.

"Хай буде так! - подумав він. - Подивлюся на новий світ... Їх боятися нічого. Безумовно, зброї в них нема, крім якихось стріл чи списів. Проти атомного розрядника вони будуть безсильні. Крім того, якщо вони поклоняються мені, то навряд, чи посміють зробити зле!.."

Із хвилюванням Барвицький ступив на траву чужої планети. Юрба ще дужче залементувала. Святослав привітно усміхнувся головному. Всі зірвалися із землі, з радісними криками підняли догори смолоскипи. Барвицький почав роздивлятися обличчя і одежу тутешніх розумних істот.

Це були справжні люди. Напівпрозорі лиця з рожевим відтінком шкіри були звернені до небесного жителя, збуджено горіли очі під густими бровами. Вони були одягнені в довгі, світлих кольорів, накидки. Широка стрічка перев'язувала в кожного з них біле волосся. Між натовпом утворився прохід, і головний вказав Святославу на лісок, звідки вони прийшли, шанобливо запрошуючи йти...

Святослав рушив уперед, а навколо нього біснувалася юрба з високо піднятими смолоскипами, заглядала йому в очі, танцювала дивний танок.

Ішли по втоптаному шляху над річкою. В чужому небі, як і на Землі, сяяв туманний молочний шлях, але сузір'я мали інший вигляд. Зірки, волохаті, великі, тремтливі, переливалися живими вогниками. Напевне, атмосфера тут була густішою від земної.

З шумом і криком пройшли лісок. Над Святославом нависали віти дивних дерев, деякі з них були подібні до соснових порід, інші до гігантських папоротей. Відчувався дуже приємний, духмяний квітковий запах.

Ліс закінчився. Вони вийшли до затоки моря. Над самим берегом на стрімкій скелі піднімався чудесної архітектури будинок з колонами навкруги, а далі в примарному сяйві зірок виднілися будинки невеликого міста. У водах моря колихалися відбитки зір...

Процесія попрямувала до будинку на скелі. Багряне полум'я смолоскипів осяяло високі колони, широкі сходи і білу постать, яка стояла вгорі, біля входу в будинок...

Зустріч з мрією

Святослав затремтів. Юрба заніміла. Всі, простягнувши руки, впали на коліна. Наступила повна тиша, тільки потріскували смолоскипи...

Захвилювалося серце, стисло груди. Що це? Сон чи мара? Постать, як у видіннях!.. Невже його примарні сни втілюються тепер в життя?!

Святослава охопило передчуття чогось незвичайного, але давно відомого, вже баченого. Він тихо рушив по сходах до постаті, яка стояла непорушно.

Він зупинився. Під білим покривалом підіймаються руки. Накидка впала... Святослав відсахнувся, зблід. Ось вона, дівчина з його видіння? Жадібно вбирав очима риси небесної жінки... Зеленкуваті очі під довгими віями, білі, мов льон, кучері пишного волосся, блідо-рожеве обличчя богині... Погляд Святослава загорівся невимовним хвилюванням, зоряний шлях, пройдений ним, відбивався в його зіницях...

Жінка пильним поглядом втупилася в нього, і велике хвилювання пробігало хвилями по її обличчю. Святослав відчув, що вона чекала його. Може, й у її серці росла химерна мрія про любов до далекого і невідомого друга? Хто знає? А він знав, відчував усім серцем, що це вона - його любов!

Значить, правильно він відчував, що десь за зоряною дорогою жде його кохана, що дивною волею долі вихор Космосу заніс його суджену на другий далекий світ. Значить, недарма божевілля, геній і випадок привели його саме сюди?!

Дівчина - очевидно, жриця храму, бо недарма ж перед нею всі стали на коліна - підняла руку і вказала на небо, щось запитуючи ніжним, ледве чутним голосом. Святослав зрозумів запитання і ствердно кивнув головою.

Його темні очі загорілися великим почуттям любові, це почуття передалося дівчині, і на її віях затремтіла сльоза. Як колись у видінні, вона торкнулася блідими пальцями до його чола, і гарячий струм пробіг по тілу Святослава.

Він схопив її за плечі, а дівчина впала на коліна, охопивши руками ноги Святослава. Юрба, побачивши це, заскиглила радісно і ще старанніше припала до кам'яних плит площі перед храмом.

Дівчина схопилася на ноги і потягла Святослава за собою до входу в храм, вигукнувши щось до людей високим, дзвінким голосом. Юрба залишалася непорушною. Двері тихо відкрилися, і Святослав вслід за жрицею вступив у велетенський зал. Він був неосвітленим, купол приміщення губився в повній тьмі. Тільки якесь зоряне коло, подібне до казкового вінця, сяяло блакитними і червоними вогниками. Святослав не міг спочатку розібрати, що це, а потім, коли очі звикли до пітьми, побачив, що вогники - це вінець на голові грандіозної статуї сидячої жінки, яка підіймалася до самої стелі храму. Біля ніг статуї горів світильник, кидаючи багряні відблиски на кам'яну підлогу.

Дівчина затягнула Святослава в невелике приміщення, де панував повний морок. Стала на коліна, змусивши його зробити те саме.

Він не розумів спочатку, що вона хотіла, лише чув, як з її вуст зривалися майже нечутні слова.

Що вона говорила? Може, молилася своєму невідомому божеству?

Святослав усміхнувся. Скрізь одне й те саме!.. Погодження своїх дій з примарою, якої нема! Хіба є що-небудь вище або значиміше Розуму, святого і непереможного людського розуму? Аби тільки правильним шляхом він пішов!

А він - Святослав - правильним шляхом іде? Де він тепер? Що з ним?

Фантастичність становища, дівчина-жриця, що поряд з ним бурмотіла свої молитви, переплутали всі думки Святослава. І здалося йому, що він не в чужому світі, а на Землі і поряд в ним... хто ж це? О Мері! Мері! Ти так багато зробила для мене! Ти віддала мені всю душу і серце! А я тобі? Тільки муку і безкінечну тугу!..

О ні! Не тільки це! Біля тебе я бачу дитину... Це ж мій син! З докором і любов'ю очі Мері заглянули прямо в душу Святослава, син простягнув худенькі руки, кличе батька... І знову пітьма .. Все даремно!.. Вороття нема. Позад нього перед ним - зоряні пустелі, що перетинають йому шлях до вороття, а йому залишається тільки безумна мрія. Ось вона - дівчина під білим покривалом!..

Дівчина підвелася, швидко вивела його знову надвір, до юрби, яка до цього часу непорушно лежала на площі. Очі жриці горіли натхненням. Вона вказала на Святослава, потім на себе, потім на небо, зробила рукою коло, мов об'єднуючи щось. Святослав зрозумів, що тепер вони єдині, і радісно закивав головою. І в нього з'явилася божевільна думка -вилетіти в простір з цією дівчиною і досягнути там надпроменевих швидкостей, щоб удвох з коханою відчути блаженство іншого Буття...

Дівчина ніби зрозуміла його думки. Вона підійшла до юрби, щось прокричала тонким мелодійним голосом. Юрба зірвалася на ноги, підхопила її і Святослава і з протяжними веселими криками понесла назад, до апарата, через лісок. Святослав здогадався, що дівчина наказала юрбі однести їх туди, де опустився на їхню планету бог. Жриця з напівзакритими очима усміхалася в примарному світлі смолоскипів.

Коли вони підійшли до космольота, на обрії світало. Святослава і жрицю опустили додолу. Він підхопив її на руки і виніс по спіральних східцях до люка. З-за обрію викотилося жовте сонце, і все навкруг спалахнуло живими фарбами. Заспівали птахи, зашуміли ліси, розкрилися різноманітні квіти на луках і полях. Услід за жовтим світилом вийшло друге - біле, набагато менше, і світ навколо став ще яскравішим. При появі білого сонця юрба знову впала ниць і залементувала...

- Прекрасний твій світ, дівчино, - замислено сказав Святослав, - та я не хочу міняти свою Землю на твою. Я понесу тебе в інше Буття. Або загинемо разом, або вип'ємо келих щастя неземного і будемо щасливі навіки, затримавши блаженну мить...

Дівчина уважно слухала, немов розуміла. Потім засміялася, мов дзвіночок, показала на небо, на апарат, поклала руки на груди Святослава. Вона хотіла летіти з ним.

Справді, для чого йому залишатися тут? У Космос! Туди, де батьківщина безкінечного щастя! Він перший із земних людей хоче помірятися силою з безкінечністю!

І Святослав, схопивши знову на руки дівчину, зайшов до космольота. Люк закрився. Юрба здивовано замовкла.

Велетенське металеве тіло колихнулось, підскочило вгору і помчало, набираючи швидкість, у небо, а потім зникло в сяйві двох сонць... "Бог", що милостиво відвідав їх край, повертався до свого небесного трону, взявши з собою молоду жрицю...

Востаннє глянувши в ілюмінатор, Святослав побачив, як юрба в релігійному екстазі впала ниць на м'яку блакитнувату траву.

Повернутися у "Творчість" | Початок матеріалу

© 2016 Олесь Бердник. Офіційний сайт.
Використання матеріалів цього сайту дозволяється при умові посилання на www.berdnyk.com.ua