пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ






Повернутися у "Творчість"

Вогнесміх

Роман-феєрія
(уривок)

Роман написаний у 1979-1984 рр., в період ув'язнення Олеся Бердника в уральських таборах. Вперше опублікований в 1988 р. Сам письменник називав цей роман "зборищем химерних ідей".

Мелодія старовинного танго сповнювала просторий салон океанського лайнера, рвалася крізь відкриті вікна у простір тропічної ночі. Пасажири тихоокеанського круїзу втішалися танцями, кавою і екзотичними міцними напоями. Жваво рухалися поміж столиками офіціанти, безмовно вгадували бажання клієнтів, створюючи атмосферу затишності, легкості, спокою. Зоряне дивоколо й океан дихали таємницею, здавалося, що прозорими фіранками на вікнах граються незримі гості з мерехтливого безмежжя.

Молода гарна жінка у вечірньому туалеті старовинного покрою сиділа за столиком і невеликими ковтками смакувала каву. Дивилася у вікно на яскраві зірки, прислухалася до ласкавої мелодії танцю. Двоє джентльменів, котрі тільки що влаштувалися навпроти, попросивши в неї дозволу, з відвертим захопленням та подивом розглядали синьооку красуню, водоспад світло-русих кіс, ідеальної форми руки з довгими пальцями музиканта або хірурга. Чорна сукня звабливо підкреслювала високий бюст. Жінка бачила те відверте милування собою, потай усміхалася, мовчала. Один з джентльменів - сивий, повний, добродушний, із прозорими сірими очима - зважився порушити мовчанку:

- Мадемуазель мандрує з татом чи з чоловіком? Пробачте за нескромне запитання?

- Прошу, прошу. - Жінка привітно усміхнулася, поставила чашку на стіл. - Я прихильник простих стосунків. Десь я читала... Чи не в Уїтмена?.. "Якщо я хочу познайомиться з кимсь на вулиці, чому б мені не підійти до нього?" Здається, так?

- Не читав Уїтмена, - полегшено зітхнув сивий джентльмен. - Але щасливий назвати вам себе. Вільям Коун, археолог. А це - мій добрий знайомий.

- Річард Грум, - поспішив назвати себе худорлявий, чорноокий джентльмен, знімаючи й протираючи окуляри. - Математик.

- Дуже приємно, - кивнула жінка обом. - Мене звати Жанна Мішо. А звідки ви взнали, що я француженка?

- Особливий шарм, - засміявся сивий джентльмен. - Такими чарами володіють тільки парижанки.

- До речі, я не парижанка, - лукаво глянула на нього жінка. - Я уроджена індійка. З Пондишері. От вам і шарм.

- Тоді це щось генетичне, - пожартував Коун. - Від якоїсь вашої прабабки. А все ж таки... пробачте... ви подорожуєте з кимсь?

- Сама.

- Така юна і подорожуєте сама?

- Юна? - здивувалася вона. - Мені двадцять сім років. Тільки не треба компліментів, що я маю вигляд вісімнадцятилітньої. На це є причини. Проте, джентльмени, я вже була одружена. Тепер вдова. Чоловік мій, негоціант, загинув у авіаційній катастрофі. Я стала володаркою великого багатства. Я - мільйонерка. Бачите, легковажна яка, одразу все викладаю на стіл. Це теж від прабабки, вона була, як мені казав дідусь, вельми легковажна особа, коли майнула за своїм обранцем до таємничої Індії, там і народивши мого діда.

- У кількох словах - ціла романтична історія, - похитав головою сухорлявий математик, знову осідлавши окулярами хрящуватого носа. - У вас талант белетриста. Може, ви літератор?

- Що ви? - жартівливо замахала руками Жанна, ніби захищаючись. - Навіщо це? Псувати папір у космічній ері? Пусте заняття, коли є магніти незміряно могутніші - наприклад, у науці.

- То ви вчений? - здивувався сивий джентльмен. - А в якій сфері, якщо не секрет?

- Я генург.

- Уперше чую, - знизав плечима він. - А ви, Ричарде?

- Гм. Це щось зв'язане з генетикою? Хірург, теург, деміург. А тепер ще генург? Може, генний інженер?

- Вгадали, - весело згодилася жінка, стріпнувши пишним волоссям. - Тільки генна інженерія - вчорашній день. Вона маніпулювала генами та геноблоками в пробірках. Я ж і мої колеги маємо справу з живим тілом людини, з її генетичною динамікою. Тут секрет моєї юності. Ого, джентльмени, я бачу, ви зацікавлені.

- Ще б пак! - удавано сумно зітхнув сивий джентльмен. - Хоч оці білі патли й дуже пасують мені (так кажуть молоді жінки, щоб втішити старого), але я б я радістю та полегшенням змінив би їх на мої чорні юнацькі кучері. Ха-ха! Хіба не так, Ричарде?

- Пусте заняття! - махнув той рукою. - Періодично цю процедуру треба повторювати знову й знову. Набридне! Життя не такий вже розкішний подарунок, щоб його оновлювати безкінечно. Мене страхає казка про Агасфера.

Жінка слухала теревені сусідів напівіронічно, кидаючи їм звабні погляди, не заперечувала. Вислухавши, зауважила:

- Справа не лише в омолодженні. Генургія дає змогу експериментувати з вирішальним метаморфозом людини.

- Що це означає? - не зрозумів сивий джентльмен.

- Формування нового тіла або небувалих органів.

- Гм... Це щось фантастичне.

- Але цілком реальне. Ми отримали, направду, божественні важелі деміурга. Можливості космічної біології неймовірні.

- Важелі, - похитав головою математик. - Боюся я тих важелів, як чорт ладану. Ми, вчені, дали до рук політиків такі страшні інструменти, що заслуговуємо на аутодафе.

- Якраз генургія допоможе приборкати звіра в людині, - заперечила жінка. - Трансформувати його. Проте, джентльмени, тут же не науковий симпозіум. Як вам подобається наш круїз?

- Розкішний лайнер, - заявив Вільям Коун. - По-моєму, наша "Клеопатра" грандіозніша від знаменитого "Титаніка".

- Приємна згадка, - докірливо похитала головою жінка.

- Пробачте, я не хотів вселяти тривогу в ваше серце.

- Дурниці, - самовпевнено озвався математик, добуваючи сигарету. - Ви дозволите? Дякую. Дурниці, кажу я. Тепер таке неможливе. "Клеопатра" обладнана так, що...

- Яке там обладнання! - засміявся сивий джентльмен. - Коли вдарить гонг долі, тоді всі ваші обладнання, навіть наймодерніші, не матимуть жодного значення.

- Теорія ймовірності...

- Теж не коштуватиме виїденого яйця перед велінням нежданого.

- Гм! Гонг долі, веління нежданого, - демонстрував у іронічній посмішці штучні зуби Ричард Грум. - Що це вас, Вільяме, потягло на такі забобонні проблеми? Чи археологічні костомахи, що їх ви розкопуєте, мають ось таку містичну еманацію? Світ раціональний до йоти, в ньому не може бути нічого ірраціонального, несподіваного.

- Як сказати, - задумливо заперечив сивий джентльмен. - Є події, що виходять за межі раціо.

- Просто ми не збагнули закону, за яким вони діють.

- Досить і цього, - кивнув Коун. - Отже, гонг долі, це, поза всякою ірраціональністю, закономірність такого рівня, яка перевершує ваше теперішнє знання. І вона може проявитися щохвилини.

- Виключаю, - твердо сказав математик, поблискуючи окулярами. - Можу вам... ось зараз... де мій кишеньковий комп'ютер? Ага, є. Ось я виведу вам формулу вірогідності. Наш суперлайнер неможливо потопити.

- Джентльмени, - докірливо озвалася Жанна, - ви забули про даму. Навіщо вам ця апокаліптична тема? Це тривожить. Ми тут для того, щоб відпочивати. Може, потанцюємо?

- Пробачте, - похопився сивий джентльмен. - З радістю.

Він обійшов стіл, запропонувавши їй руку. Жанна поклала долоню на його плече, ласкаво усміхнулася. Вільям Коун відчув якийсь щем у серці, тугу. Зазвучала нова мелодія танго. Вони попливли поміж столиками та пальмами у плавному ритмі. Співець щирим грудним голосом промовляв тривожні слова:

- Назва точна відліку - хвилини.

Ніби хвиля, хлюпають вони
В душу й серце сплячої людини
Із якоїсь диво-таїни.
Піниться життєве узбережжя,
Викидає щохвилини плин
Душі-риби у людські мережі
Із тривожних надрів і глибин.
А звільнившись від своєї ноші,
Хвиля десь у безвість забира
Всіх безжально - і людей хороших,
Й лютих ненависників добра.
Дивний обмін - безконечне мливо,
Де вітряк, що рухає жорно?
Чи з муки отої буде диво,
Чи даремно мріється воно?

Все найкраще всотують хвилини,
Мати-ткаля, човник - вічний син,
І верстат прасонячної днини
Золотиться нитями хвилин.
І яка тобі підкаже сила,
Де пірне наш човник в глибину?
Всюди хвилі, непостійні хвилі...
Всюди вічна таємниця сну...

- Дивно, - шепнула Жанна, - і пісня мовить про те саме. Про несподіванку, про неждане. Тут якась закономірність.

- Не знаю, не знаю, - вдячно усміхався їй сивий джентльмен, пливучи в хвилях пісні. - Вірю лише в одне. Це моя найщасливіша мить. Ніби кульмінація. Такого вже не буде... І не було. Може, все наше довге, марудне життя потрібне саме для такої миті?

Жанна не встигла відповісти. Небо за вікнами спалахнуло феєрверком примарних вогнів, якось дивно загурчало повітря над океаном. І пролунав страшний удар, що потряс суперлайнер до самих основ. Почувся відчайдушний лемент, музика захлинулася. Сивий джентльмен інстинктивно схопив жінку в обійми, під ними розчахнулася безодня, потужна гаряча хвиля підняла їх і кинула у простір. Останнє, що відзначила Жанна на фотоплівці свідомості, - розширені жахом очі Ричарда Грума і комп'ютер в його жовтих руках. Потім - затьмарення.

Отямилася жінка від того, що солона вода рвала її легені. Вона судорожно закашлялася. Відчула, що її хтось підтримує, впізнала сивого джентльмена, який однією рукою охоплював якийсь дерев'яний уламок, другою - її талію. Громаддя лайнера віддалялося, огорнуте вогнем і димом.

Високі хвилі.
Зорі в небі.

Жанна істерично засміялася. Їй привиділося, що вона спить. Це сон, сон! "Всюди хвилі, непостійні хвилі..." Це пісня начаклувала страшне марення. Цього не може бути! Не може бути...

Вона знову знепритомніла.

А коли знову отямилася, на обрії вже світало. Небо блякло, зірки щезали. Хвилі стали пологіші, спокійніші. Сивий джентльмен, завваживши, що вона прийшла до тями, радо всміхнувся. Але обличчя його було змарніло, втомлене. Ледве ворушачи язиком, він сказав:

- Пробачте, мадам... Я вже не можу... Прощайте... Мені пора...

- Вільяме, - нажахано простогнала вона, судорожно вчепившись у його руку. - Не кидайте мене, Вільяме! Тримаймося разом!

- Я виснажений. Все... Ось... тримайтеся... Це - надійно...

Він підсунув їй до самого обличчя великого дитячого м'яча в сіточці, прошепотів:

- Ось вони... випадковості... Дитячий м'яч... ваш рятівник... Запам'ятайте це, Жанно... Дозвольте... я допоможу вам... зніміть сукню... вона обтяжить вас... океан - не для етикету...

Він роздер сукню навпіл, Жанна відчула, як мокре ганчір'я сповзає з неї. Стало вільніше. Вона міцно вхопилася за сіточку м'яча. Коун різко відштовхнув жінку вбік.

- Прощайте, прекрасна Жанно, - крикнув він. - Хай доля береже вас. Спасибі за ці хвилини. На всю вічність спасибі...

- Вільяме, Вільяме! - кричала Жанна, захлинаючись від бризок.

Та сивого джентльмена вже не було. Лише безмежна океанська пустеля, елегійний шум хвиль, ніжно-рожевий обрій.

Відчай самотини й приреченості охопив жінку. На кого їй тепер сподіватися? Хто її врятує? Може, радисти встигли передати сигнали біди? І тепер їх шукають?

Марні сподівання. Одне чудо кинуло її в безодню, іншого чуда не буде!

Де затонув лайнер? Десь поблизу островів Таїті. Неясна тінь надії майнула в серці. Тут жвавий рух кораблів та літаків. А може, може...

Думка відмовлялася працювати. Порожнеча в душі, в мозку. Тупий біль у грудях. Краще відпустити сіточку м'яча. Одна мить - і все... "І яка тобі підкаже сила, де пірне твій човник в глибину..." Так, так, віща пісня. То, може, й рятунок... така ж імовірність, як загибель?

Хвилі, хвилі...

Багряне марево вдалині. Розпливається, міниться. Чи то сльози? За чим же ти плачеш, Жанно?

Минають хвилини. Над головою пролетіли чайки, закричали. Жінка підвела голову, зраділа. Отже, недалеко берег. Чайки тримаються біля землі.

Минула ще година чи дві, доки жінка відчула під ногами пісок. Над обрієм викочувалося сонце, мереживо хвиль грало й співало барвистими іскрами. Вона побачила гряду скель, обриси пальм, смужку золотого пляжу. Втомлено побрела до берега, ще не вірячи своєму рятунку. До її слуху долинув шум прибою. Хвиля шалено билася в кораловий риф, дно знову поглибилося, вода сягала шиї. Жінка у відчаї зупинилася. Що робити? Пливти до рифа? Щоб розбитися? Мілина обманула її. Даремно вона раділа.

Далеко між пальмами з'явилася постать. Зупинилася. Не розібрати, хто це - жінка чи чоловік. Стрункий стан, оголене тіло. Якась дівоча граціозність. Дівчина? Вона замахала руками, закричала. Голос пропав у шумі хвиль, мов комариний писк. Вона знову закричала. Постать на березі зупинилася, завмерла. Потім стрімко кинулася до води. Ближче, ближче. Тепер видно, що це юнак. Торс оголений повністю, лише напоясник на стегнах. Золотаве тіло, хвилясте чорне волосся нижче плеч. Юнак знову зупинився, прислухався. Потім підстрибнув у повітря і поплив над водами. Жанна заплющила очі. Сниться їй це, мариться?.. Розплющила повіки. Він наближається. Босі ноги ледь торкаються хвиль, він робить плавні рухи руками, ніби загрібає воду. В зелених бездонних очах - тривога й подив. Зробив коло понад нею, війнув якоюсь пружною хвилею, аж заіскрилося у жінки у очах. Вона мовчала, не сміла щось сказати. Це неможливо! Хіба вона потрапила на іншу планету? Чи в потойбічний світ? А може, це якийсь високий йог? Адже вони досягають стану левітації.

Він простягнув їй руку, вхопив за кисть і легко підняв у повітря. Поволі поніс до берега. Вона заплющила очі, щасливо плакала. Хай триває сон. Душа моя, не прокидайся. Добрий чарівник рятує її з лабетів смерті. Не прокидайся, Жанно!

Під ногами прохолодний пісок. Ніжні пестощі матері-землі. Вона знову дозволяє жити. Жанна несміливо глянула перед собою. Рятівник стояв перед нею, тривожно усміхався, обличчя його мінилося ледь вловимим сяйвом. Чи то промені сонця?

- Дякую, - прошепотіла вона англійською мовою. - Якби не ви, я б загинула...

Смарагдові очі хлопця дивилися на неї якось відсторонено. Він ніби прислухався до якогось внутрішнього голосу. Вуста ворухнулися і почувся тихий, ніби відлуння арфи, голос:

- Що з тобою сталося? Ти прилетіла з тайни? Ти виснажила силу? Чому тонула?

Жанна слухала його, ніби пришельця з далекого світу. Яка "тайна"? Що означає запитання про політ? Чи він вважає, що кожна людина може левітувати? Хто ж тоді цей таємничий рятівник?

- Я не вмію літати, - спантеличено мовила вона. - Я пливла на кораблі... на лайнері... Метеорит упав на палубу. Це було несподівано. Лайнер розколовся. Мене і ще одного джентльмена викинуло у воду. Супутник загинув, а я... чудом добралася до берега. А потім… ти.

- Відсутність уміння польоту? - здивувався юнак. - З якого ж ти світу? З якої сфери?

- Ти жартуєш, - усміхнулася жінка, підозрюючи, що він просто дотепний містифікатор. - З якого я можу бути світу? Адже космічні кораблі ще не літають до заселених планет. Я земна жінка, як і ти...

- Земна жінка, - повторив він, ніби смакуючи на відчуття ці слова. - В тобі відсутня стихія вогню, повітря, води й ефіру? Так? Може тому ти не вмієш літати? Ти повністю з землі? Дивно. Я відчуваю, що в тобі є вогонь... і є ефір... Ти жартуєш...

Жанна відчула, як вона смертельно втомилася. Катастрофа, приреченість, чудоподібний рятунок... А тепер ось ця розмова з юнаком, психіка котрого сформована якось інакше, не так, як у всіх людей. Справді, ніби істота іншого світу. З'явилося почуття незатишності, жінка лише тепер згадала, що вона майже гола. Стало незручно. Проте він теж майже нагий. А їй нічого соромитися свого тіла. Вона внутрішньо засміялася: тільки що вибралася з пащеки смерті і вже борсається в полоні мізерних традицій.

Він якось дивно зсунув брови докупи, ніби зосереджено вдумувався в щось, а погляд, як і раніше, блукав понад жінкою.

- Ти якась збурена. Хаотична. Але голос - гармонійний. І сонце твоє сильне. Гарне...

- Сонце? - збентежилася вона. - Яке сонце?

- Твоє сонечко, - ласкаво усміхнувся він, і зосередженість на його обличчі розтанула. - Дуже сильні промені. А кажеш, що земна жінка. Ти дуже ефірна, вогняна...

"Може, він бачить ауру? - подумалося Жанні. - Якщо вміє левітувати, то... Напевне, так. Ось чому такий дивний погляд у нього. Він дивиться в тонкий світ психоенергій..."

Не відповідаючи на останнє речення юнака, вона вирішила перевести розмову в практичне річище:

- Куди я потрапила? Що це за острів? Тут можна відпочити?

- Ти проникла в Гніздо Радості, - сказав юнак. - Наша група готується до польоту у Вічність. Дивно, як ти зуміла сюди прорватися?

Його слова були, як марення, але промовлялися спокійно і навіть буденно. Вона жалібно усміхнулася, зітхнула:

- Я вже тобі сказала: лайнер, на якому я пливла, потерпів катастрофу. На нього упав гігантський метеорит. Мої супутники загинули. Я втомилася і потребую спочинку.

- Я поведу тебе до учителя, - лагідно озвався він. - Ходімо. Він зрозуміє тебе і допоможе повернутися до своєї сфери.

Він рушив разом з Жанною до невисокої гряди скель. Ішов легко, ніби плив над піском, але, зустрічаючись з перешкодами - великим каменем чи пальмою, - вів себе якось дивно: обходив їх досить далеко, по колу, а потім знову йшов прямо. Натренований погляд Жанни одразу відзначив цю аномалію, і в неї зародилося підозріння. Майнула думка: "Невже сліпий?" Вона вирішила потай перевірити його. Раптово зупинилася, намагаючись не дихати. Він пройшов кілька кроків, не обертаючись, запитав:

- Ти притомилася? Хочеш відпочити?

- Ні, ні! - вихопилося у неї. - Треба йти до твого учителя.

Вона знову порівнялася з юнаком, скоса поглядаючи на нього. Смарагдові очі були прикриті віями, вони жили якимсь окремим життям, ніби вдивлялися у незримість. Вона зважилася на грубу перевірку: помахала рукою біля його очей. Юнак, не повертаючи голови до неї, здивовано запитав:

- Що відбувається з твоїм сонцем? У ньому грубі збурення. І тіло твоє деформується, руки неспокійні.

"Сліпий", - похололо в грудях жінки. Стало жаль його, і цікавість до феноменальної істоти ще більше виросла! Може, втративши зір, він розвинув інші можливості організму та психіки? Вона обережно запитала:

- Ти бачиш моє сонце? А якого воно кольору?

- Бачиш? - перепитав юнак. - Що таке бачити? Я відчуваю його. І що таке колір? Твоє сонце потужне, високоенергетичне, багатомірне.

"Всі визначення поза баченням, - сумно подумала вона. - Він повністю орієнтується в цьому світі, але живе ніби в якомусь іншому вимірі. Хто ж його опікає?"

Із-за стіни пальм з'явилися дві постаті - тоненька, як стеблинка, дівчинка і високий величний чоловік у довгому білому вбранні, із сивою бородою і пишною гривою волосся, що сягало нижче плечей. Вони поспішали до них, дівчинка жваво жестикулювала, але слів ще не було чути.

- Друже, як тебе звати? - поспішно запитала Жанна. - Ти врятував мене, а я навіть не знаю твого ім'я...

- Ім'я дасться тим, хто звертається до мене, - лагідно мовив юнак. - Я вважав, що в тобі вже зародилося моє ім'я. Учитель кличе мене Космоандром... а ще - Зорептахом...

"Космоандр, - подумки повторила жінка. - Космічна людина... Дивні претензії в його вчителя. Певне, ось він іде сюди. Невже й учитель сліпий?"

- А яке ім'я виникло в тобі? - цікавився далі юнак.

- Загублений, - зненацька сказала Жанна, бо це слово чомусь стукало в її свідомість. Справді, викинутий десь поза людським океаном на острів забуття. Їй здавалося, що юнак розгнівається або збентежиться, але він вражено запитав:

- Як ти вгадала? Я справді загублений. Учитель казав, що Зоряний Птах загубив кілька яєць у цій сфері, і вони могли б пропасти. Щасливий випадок допоміг. Мандрували неподалік чоловік і жінка, вони знайшли загублене і попросили учителя, щоб не дав їм пропасти. Учитель сотворив Гніздо Радості, зоряні птахи вилупилися з яєць, і він нас доглядає, учить для польоту в зоряну сферу. Він твердить, що колись ми прилучимося до ключа тих птахів, котрі літають у безмірності.

"Нова міфологія, - збагнула жінка. - Вони нічого не відають про довколишній світ. Скільки ж їх тут? І чого хоче досягти сучасний міфотворець?"

- Загублений - мені не дуже подобається таке ім'я, - з нотками вини в голосі сказала Жанна. - Краще я кликатиму тебе так, як учитель, - Космоандром... або Зорептахом...

- Як бажаєш. З твоїх вуст приємна будь-яка назва. Ти близька моєму серцю і сонцю. Дивно, я не думав, що при зустрічі з жінкою може народитися таке ніжне почуття рідності.

Жанна спалахнула, збагнувши інтуїцією жінки та розумом лікаря, що в чутливій душі юнака, сліпого й відчуженого від бурхливого світу, пробудилося природне почуття потягу до протилежної статі. Вона промовчала, тим більше, що старий чоловік і дівчинка вже підходили до них. В іскристо-чорних очах патріарха відбивалися подив і збентеженість. Він зупинився і запитливо глянув на жінку, потім перевів погляд на юнака.

- Ваш вихованець врятував мене, - попередила Жанна запитання старого чоловіка. - Сталася катастрофа. Лайнер загинув. Тихоокеанський круїз. Я дуже вдячна... Мене звати Жанна Мішо... Я нейрофізіолог і генург з Пондишері, Індія. У мене своя клініка...

Патріарх підняв руку плавним жестом, і жінка відчула, що весь він сповнений дивної сили й певності. Почувся щирий голос:

- Ми раді вашому рятунку. Вихованець вчинив прекрасно. Синку, ти хоробрий Зорептах.

- Учителю, - дзвінко озвалася дівчинка, зацікавлено прислухаючись до розмови, - звідки з'явилася нова пташка? Космоандр врятував її? У неї поранені крила?

Жанна охопила поглядом субтильну постать дівчинки, відзначила непорушний погляд прозорих сірих очей. Здивувалася небаченому кольору тіла - золотистому, мінливому, такому, як і в Космоандра. На ній теж був білий напоясник, а ледь помітні перса не прикривалися. Жанна схаменулася, що вона стоїть перед літнім чоловіком в далеко не пляжному вигляді, і зашарілася. Сивий патріарх ніби прочитав її думки, підбадьорливо усміхнувся. Потім поклав пальці на вуста, вказавши очима на юнака й дівчинку. Жінка зрозуміла, що при вихованцях цього дивного чоловіка не все можна говорити. Вона кивнула.

- Квіточко, - ласкаво озвався старий до дівчинки, поклавши долоню на її плече. - Врятована птаха потребує спочинку. Учитель візьме на себе дальші турботи. Синку, ви з Квіточкою вільні. Обмін думками й почуттями - потім, коли я допоможу врятованій. Ще раз кажу - ти вчинив прекрасно. Я щасливий за тебе.

Обличчя Космоандра осяялося, потім на нього набігла хмаринка.

- Я хочу знати долю цієї пташки, учителю. Вона мене здивувала. Я назву її Дивною. Чуєш, Дивна, я хочу знати про тебе все.

- Потім, синку, - спокійно й владно повторив учитель. - Гуляйте над морем, думайте, грайтеся з вітром. Слухайте пісню вічності.

Юнак з дівчинкою слухняно рушили до берега, але Жанна відчула, як її рятівник ніби незримими силовими лініями притягується назад, сюди, де стояла вона. Сивий патріарх теж, напевне, відчув щось подібне, бо в його погляді відбилася заклопотаність. Коли вихованці сховалися за скелями, він ввічливо й стривожено сказав:

- Великодушно пробачте, мадемуазель Жанно, що вас тут зустрічають, на перший погляд, дивно. Ви все зрозумієте.

- Я вже дещо розумію. До речі, я була одружена.

- Так, так. Що ж ви розумієте, мадам?

- Я зрозуміла, що юнак та, безумовно, й дівчинка - сліпі.

- Ви не говорили йому про це? - гостро запитав патріарх.

- Не встигла. Але ж я не знала, що це табу. Я зрозуміла інтуїтивно, а потім по вашому жесту, що тут якийсь дивний експеримент. Тим більше, що факт левітації... Він буквально прилетів до мене, витяг з води, приніс до берега...

- Гм, - здивувався учитель. - Цього я з ним ще не експериментував. Колосальний стрибок. Стихія. Він зріє блискавично.

- Але я не розумію...

- Я все розкажу. Вам треба спочити, набратися сили. Такий стрес! Який лайнер затонув?

- "Клеопатра".

- Суперлайнер першого класу, - здивувався патріарх. - Дивно.

- Метеорит... Розпанахав корабель навпіл... Я не знаю, чи ще хтось врятувався.

- Яка неймовірність. Не можу повірити. А втім, що ми знаємо про ймовірність?

- Те саме я чула від своїх супутників за хвилину перед катастрофою, - гірко прошепотіла Жанна.

- Ваші близькі? - турботливо запитав учитель.

- Випадкові супутники. А втім... скажу, як і ви: що ми знаємо про те, хто нам рідний, а хто ні?

- Гарно мовили, мадам. Проте вибачте за це зволікання. Я, правду кажучи, розгублений. Прецеденту ще не було, щоб хтось сюди завітав. Окрім судна, що періодично привозить сюди припаси.

- Отже, я зможу звідси вибратися?

- Безумовно. Десь за тиждень прибуде судно. Ви дістанетесь до Папаете.

- Це французькі володіння?

- Так. Звідти - легко добратися до Нової Зеландії, Австралії.

- А кому належить цей острів?

- Про це не варто поки що говорити, мадам. Пробачте. Ходімо до нашого притулку. Це недалеко. Хай вас не бентежить власний вигляд. Я відчуваю, що вам незручно. Можете вважати, що потрапили до безплотних істот. Тут мають справу з людською сутністю, умовності етикету забуті, як марнота. Ви підкріпите сили, спочинете, заспокоїтеся. А потім я відверто оповім вам все, що тут відбувається. Ви сказали, що володієте фахом лікаря й генурга? Новий термін, проте я догадуюся, про що йдеться. Можливо, ви свіжим оком глянете на мій задум. До речі, я теж із Пондишері. Дивуєтеся? Так, так, я був учнем Ауробіндо і Матері... Яка ж все-таки невелика наша планета!

- Ауробіндо я не пам'ятаю. А Матір бачила. Знаю про їхній задум трансформації. Але сама йшла іншим шляхом.

- Чудово. Нам буде про що поговорити. Але попереджую - обережно з Космоандром. Він поки що не повинен знати нічого про земну історію. Потім збагнете, про що я казав. Ось наш притулок, наше Гніздо Радості.

Вони минули стіну пальм. Одразу за деревами, біля півкільця невисоких скель, виднілася сферична будівля з прозорим склепінням. Білі, рожеві, блакитні барви. Легкість, майже невагомість. Мелодійність обрисів. Все це Жанна відчула одразу, як тільки глянула на споруду. За елегійним модерним притулком виблискувало, переливалося ніжним аквамарином море. Десь далеко на обрії темніли цяточки інших островів.

- Чудово, - озвалася Жанна. - Правду кажучи, я вже навіть відпочила, йдучи сюди. І стрес від катастрофи минув. Дивно, але мені здається, що тут особлива атмосфера. Я навіть рада, що потрапила до вас.

- Заждіть трохи, мадам, - лагідно схилився до неї учитель. - Відпочити необхідно. Глянете на все спокійно і з ясним розумом після нашої бесіди. Моє ім'я? Для світу моє ім'я зникло. Звіть мене просто - гуру, вчитель. А тепер - ходімо, вас чекають чудові плоди нашого острова.

За кілька годин Жанна сиділа в м'якому кріслі у просторому холі, відкритому до океану. Ніжний вітер пестив її обличчя. Після короткого сну вона випила дві склянки соку кокосового горіха, і тепер відчувала себе легко й бадьоро. Те, що відбулося, затьмарилося небувалою пригодою, передчуттям нових загадок. На ній була біла напівпрозора туніка, своє пишне волосся вона розчесала, і тепер до неї повернулася певність. Почулися кроки, тихі, ніби шерхіт хвилі. До холу зазирнув сивий гуру, привітно кивнув.

- Відпочили, мадам?

- Дякую. Відчуваю себе, ніби новонароджена.

- Ризиковане порівняння, - усміхнувся гуру, заходячи до приміщення. - Для немовлят процес народження - стрибок у світ муки, страху і болю. Розумію, що це лише образ, стереотип. Я одвик від таких.

Він підійшов до неї, зупинився навпроти. Уважно глянув у очі.

- Ви здатні сприйняти мою розповідь цільно, зосереджено?

- Так, любий гуру. З нетерпінням чекаю.

- Тоді почнемо.

Він опустився на килимок, сів, схрестивши ноги у позі лотоса. Зосередився, прикривши очі повіками. Жанні здалося, що вона бачить перед собою прадавню танку з образом міфічного святого. Почувся розмірений, тихий голос:

- Я вже згадав, що був учнем Ауробіндо в його Пондишерському ашрамі. Двадцять літ напружених пошуків і тренувань. Гурудев не обіцяв нам зірок з неба, він був безкомпромісний і відвертий до повної оголеності проблеми. Ви знаєте, яку проблему він розв'язував? Пошуки метаморфозу. Всебічного, всеохопного, універсального. Він виходив з тої передумови, що в людині зконцентроване зерно вічного життя, але воно погрішило у лабіринтне сплетіння карми і протидіючої волі ворожих сил. У тих умовах, що склалися на планеті, всі релігійні, наукові, містичні пошуки виявилися безнадійними, безперспективними. Всі обіцянки звільнення, осягнення нових ступенів буття, оволодіння самадхі, Преображення, формування нового тіла - все, що твердили священні писання й манускрипти великих учителів минулого, виявилося риторикою. Ніхто не продемонстрував реального моста на той бік, у нову площину життєвості та ментальності.

Ауробіндо зважився на рішучий крок. Він відкинув усе, що було до нього, і посмів заявити, що нічого ще не досягнуто, що протидіючі сили містифікують основні вектори Преображення, що шукачі надто надіються на архаїчні, традиційні методи, котрі показали свою неспроможність. Останні чверть віку він практично був у повній самотині, заглиблюючись у глибини власного психокосмосу, щоб знайти універсальний шлях для кожного шукача до трампліна метаморфозу. Йому пощастило - так стверджувалося - опанувати ступенем суперсвідомості, надментальності. Він нібито бачив нові обрії, але разом з тим небувалі нагромадження зашкарублості, звірячості, духовної убогості, безмірне болото інерції, скелю байдужості - все, що оточувало психосферу людей. "Чим більше копаєш, тим густіший сморід лине до неба", - з гіркотою казав він.

А потім - смерть. Тривіальна смерть, як і у всіх. Ми були розчаровані. Ми чекали метаморфозу за життя. Ми чекали, що Гурудев стане молодим, юним і поведе нас до оази Преображення. Матір заспокоювала нас, твердячи, що Шрі Ауробіндо воскресне, що вона допоможе йому вернутися звідти, з іншої площини буттєвості. Минали роки. Могила учителя покривалася пилом часу і байдужості. Ми зрозуміли, що воскресіння не буде. Матір теж перетворилася в стару бабцю - ясну, мудру, просвітлену, але таку, як і всі ми, далеку від можливостей метаморфозу.

У цей час я отримав листа від свого давнього знайомого з Калькутти. Це був багатий чоловік, мільйонер. Він вважав мене своїм гуру, наставником, інколи навідувався до Пондишері для духовних бесід. У листі він запитував, чи міг би я завітати до Калькутти бодай на день-два для дуже серйозної розмови. Якщо моя відповідь буде позитивна, він пришле автомобіль. Я відчув по тону листа, що сталося щось трагічне, і дав згоду. Мене повезли на віллу, що містилася на околиці Калькутти, в бамбуковому гаю. Я був прийнятий мільйонером та його дружиною, як найшанованіший саньясі, як махатма, хоч завжди заперечував проти таких стосунків між людьми.

Вони розповіли, що багато літ чекали спадкоємця і нарешті мають сина. Проте їхня радість виявилася передчасною: дитя вело себе якось дивно, рухи не координувалися з поглядом, втупленим в одну точку. Мати догадувалася про страшну правду, але до року не хотіла бентежити чоловіка. Нарешті про це сказав домашній лікар, Покликали офтальмолога, він підтвердив підозріння матері: дитя народилося сліпим. Око було ясне, чисте, але нервові шляхи були десь блоковані, і фахівці вищого класу, запрошені на консиліум, нічого путнього не могли запропонувати.

Можна зрозуміти відчай батьків. Вони довго побивалися в пошуку виходу. Нарешті згадали про мене. Я здивувався, запитавши, чим можу зарадити? Будь-якої дотичності до лікарських справ я не мав: хіба що можу передати недужій людині, котрій вкрай необхідно допомогти, частку своєї психоенергії. І то лише при гострій кармічній потребі, бо розбризкувати направо й наліво динамічну силу життя, насичуючи нею патологічні тіла, як це роблять європейські "екстрасенси", неприпустимо. Так хворі стають паразитами, споживачами чужої вітальності, а свою власну - занедбують.

Подружжя виклало мені свій план. У моє розпорядження надавалися необмежені кошти, аби лише я став гуру, наставником, вихователем їхнього сліпого сина. Оскільки карма судила йому в цьому житті перебувати в пітьмі, то вони готові на будь-які жертви, щоб інше світло - духовне, сердечне - осяяло душу спадкоємця. Відкрити йому красу вищих світів, захопити прекрасною міфологією, ввести у сфери нетлінної радості післясмертних можливостей. Я зрозумів план батьків: вони жадали дати сину замість природного щастя - підробку, зробити його слухачем ціложиттєвого спектаклю, втішної духовної комедії, головним режисером і виконавцем якої був би я, наставник і гуру їхньої сім'ї.

Ясна річ, я категорично відмовився, пояснивши блюзнірство такого плану. Нагадав батькові про основну концепцію всякого серйозного духовного пошуку: жодних ілюзій! Завдання йоги і духорозкриття - руйнувати бастіони майї, а не творити нові. Гурудев Шрі Ауробіндо відкинув навіть свої феноменальні психічні досягнення, щоб спробувати осягнути трансформацію у суперментальність, у новий стан свідомості. Мені, чела великого духовного шукача, не годилося ставати факіром для розваги ущербної психіки. Батьки були у відчаї, питали поради. І тоді я запропонував їм свій план, ідея котрого прийшла під час медитації. Оскільки вони пропонували великі кошти на виховання сина, то краще ці можливості використати для грандіозного психоексперименту - довголітнього й серйозного, в якому братиме участь не лише їхнє дитя, а й інші діти, обійдені долею. Деталізації не було, лише натяк. Все інше мало прийти в пошуку. Коротко про суть плану.

Я мав на увазі створити для сліпих дітей колонію в усамітненому місці, найкраще - на віддаленому пустельному острові десь в океані. Брати дітей таких, у котрих ще не сформований психотрафарет ущербної істоти, які ще не відають про своє "каліцтво". Вони виростатимуть і розвиватимуться у таких умовах, поміж такими наставниками, де жодна людина не натякне їм про сліпоту. Мають бути розроблені специфічні педагогічні прийоми, йогічні експерименти, вправи, що стимулюватимуть розкриття нових, небувалих можливостей і чуттів. Я виходив з тої передумови, що психофізіологічний тип людини Землі створився стихійно, природно, як опосередкований, зрівноважений інструмент еволюції, закривши разом з тим шлях до вияву безлічі інших можливостей, які дрімають в глибинах нашого єства. Справді, навіть муха бачить у ширшому, глибшому діапазоні радіаційного спектра, ніж ми, люди. Птахи, комахи, звірі незміряно чутливіші від нас щодо слуху, нюху тощо. Прагнучи відшкодувати свою ущербність, ми творимо механічні аналізатори для вивчення багатомірного світу, тим самим прирікаючи на деградацію свої природні чуття і стаючи на заваді виникненню нових, потенційних рецепторів та органів.

Я був переконаний, що дитя, котре не відає про свою "неповноцінність", виявить в себе інші можливості спілкування з природою, а якщо цей процес саморозкриття поставити під йогічний контроль, доцільно спрямувати, то можна отримати феноменальні результати. З'явиться істота, про яку мріяв Шрі Ауробіндо: вільна від патологічної психосфери Землі, від її історичних апендиксів та забобонів. Готова для судженого польоту в нові, всеосяжніші площини і сфери буття. Нова людина не тільки буде відчувати себе повноцінною, а й перевершить можливості "звичайних" жителів планети.

Кілька днів збентежені батьки перетравлювали мою пропозицію. Зрештою згодилися. Що їм залишалося робити?

Мільйонер пустив у дію свої можливості. Він оформив акт придбання цього пустельного острова у якогось місцевого вождя на довічне користування, тим більше, що тут ніхто ніколи не жив, окрім чайок, черепах та різних комах. Тут збудували віллу з необхідними приміщеннями й службами, висадили пальми, спорудили пристань для суден. Ми вирішили уникнути енергокомплексів та механічних пристроїв, навіть найпростіших. Поясню, чому це так. Вихованці мають виростати в атмосфері повної самодостатності та суверенності. Жодного натяку про Землю, її історію, людство, соціальні та всякі інші проблеми. Вони - пташенята Гнізда Радості, їх доглядають наставники та учителі, послані Материнським Птахом, котрі допоможуть їм оволодіти майстерністю польоту, щоб повернутися до рідного простору, де ширяють інші зоряні птахи. Ви хочете мене перебити, мадам? Чую ваше запитання: я сам виступав проти майї, ілюзії, а тут сформував нову міфологію, цілий ілюзорний світ? Так? Помиляєтесь! Відомий нам історичний світ - то конгломерат химеричних ілюзорних тенденцій безлічі поколінь і племен, родів і релігій, забобонів і консервативних вірувань. Я ж відмів будь-які стереотипи минулого, давши алгоритм найпростішої основи: ти - дитя всеосяжних можливостей, ти - птах з прекрасним прийдешнім, для якого відсутні межі й заборони. Лише від тебе залежить, що ти з себе зробиш, від твоїх зусиль і духовної напруги. Розумієте, мадам, що така відсутність заборон і засторог дає колосальний імпульс для самотворення, зосереджує духовну потугу дітей для осягнення небувалого. В звичайному житті сучасників міріади впливів, жадань, тенденцій, поривань, сумнівів, табу, покликів, суперечок та інших вихорів психожиття руйнують цільність, моноліт душі, розпліскують на безліч крапель, і що може осягнути така обкарнана, обкрадена істота? Це - обезкрилений птах, рудимент, огризок, ніщо.

Доки мільйонер займався юридичними проблемами та готував матеріальну базу колонії, я підшукав групу наставників з числа послідовників Шрі Ауробіндо. Довелося багато попрацювати, щоб всі вони зрозуміли задум та його перспективи. Не все йшло просто: були сумніви, дискусії. Та зрештою виробилася монолітна думка - експеримент потрібний, цього вимагає сама ситуація Землі. Тут не могли вкрастися жодні застереження морально-етичного плану. Адже ми не обкрадали дітей, не позбавляли їх щасливої перспективи, а, навпаки, могли подарувати їм такі обрії існування й відчуття, котрих не відали інші люди... так звані "нормальні" люди...

Я відібрав дев'ятеро дітей однорічного та півторарічного віку - п'ятеро дівчаток і четверо хлопчиків. На цьому вирішено було зупинитися, щоб не обтяжувати виховательську групу надмірною кількістю душ, кожна з яких вимагатиме особливої турботи. Експеримент мав контролюватися узгодженими, здруженими психіками, щоб отримати чистий результат.

Домовилися так: сліпих дітей залишають повністю на мою відповідальність (і моїх помічників, зрозуміло, теж дев'ятеро). Троє з них - жіночої статі. Молоді дівчата, які ще з юних літ обрали шлях духовного пошуку. Періодично до острова приходить судно, котре привозить продукти. Жодного слова від капітана, команди чи батьків. Ясна річ, це було невимовно тяжко, особливо протестувала в перші дні проти такої домовленості дружина мільйонера, котра до самозабуття любила свого сліпонародженого синочка. Пізніше все владналося, коли я пообіцяв, що в разі успішного завершення експерименту контакт з батьками буде відновлено на іншому рівні: син уже стане не ущербним дитям, а могутньою, сильною істотою, здатною трансформувати потік інформації з того історичного світу, до вони живуть. А до того часу - повна окремість.

Спочатку це був хаос, пекло. Крик, галас, верещання. Ви повинні зрозуміти, що батьки пестили своїх діток надмірно, щоб хоч у такий спосіб відшкодувати їм ущербність, подаровану долею. Нам довелося одразу - без жодних зволікань - вибити з них звички та уподобання, нав'язані невігласними та запобігливими батьками.

Кілька слів про повсякденні, цілком побутові проблеми. Ми перевели дітей повністю на харчування соками, а пізніше - фруктами. Періодично проводилися дні повного утримання від їжі й води. Зрозуміло, наставники діяли щодо себе таким же чином: експерименту підлягали не лише вихованці, а й вихователі.

Жодного вбрання, ліжок. Килимки або мати з морської трави. Діти настільки звикли до спартанського способу життя, що відпочивали на підлозі, на камені, на піску, не відчуваючи жодної незручності, дискомфорту. Крик, невдоволення, істерика щезли безслідно за кілька тижнів; по-перше, на них ніхто не звертав уваги, а по-друге, впливала висока чистота психосфери нашої колонії. Досягнувши врівноваженості, ми приступили до основних експериментів. Коротко розповім про них, щоб вам стало ясно, яке завдання стояло перед нами.

Основний задум: навчити дитя орієнтуватися в часі й просторі, щоб істота, виростаючи, не була безпомічною. Це те, що робить найтривіальніша няня. Проте ми мали справу з "неповноцінними" істотами, з сліпими, отже, була потрібна особлива методика, спроможна усувати такий недолік або стати над ним. Який шлях ми обрали?

Кожне дитя мало свого наставника. Сина мільйонера я взяв на себе. Дав йому ім'я Зорептах, а ще - Космоандр, маючи на увазі, що він згодом стане людиною не лише нашої планети, а позавимірних глибин інших сфер. Вихідна антропологічна основа така: людина - безмежно складне і глибинне зерно вітальності, чутливості, усвідомлення, саморозкриття, одухотворення. Меж для саморозвитку нема. Будь-який кордон - лише природна або штучна перепона, яку можна усунути. Найголовніша перепона - у свідомості: ноосфера та психосфера Землі переповнена такими стереотипами тупиків і самообмежень, що достатньо ізолювати дитя від них, як буйна динаміка духовного зерна сама знаходитиме річища для свого вияву.

Відчуваю вашу зацікавленість - яку інформацію вкладали ми у свідомість дітей? Яку мету ставили? Адже без доцільності, без мети навіть богоподібна істота стане нікчемним споживачем життєвої енергії, вітальним паразитом. Виходячи з вищезгаданого кредо про багатомірність людського зерна, я мав намір дати вихід новій, незасміченій парості в оригінальне самоусвідомлення, в принципово новий інтелектуальний, чуттєвий, духовний, психічний світ. Міфічний світ. У вашому погляді осуд, але не поспішайте з вироком. Міфічний зовсім не означає - забобонний, марновірний, містичний тощо. Адже в математиці, в алгебрі ми використовуємо систему символічних знаків. Це теж своєрідна міфологія, образи якої оператор розшифровує. Те ж саме й у нашому методі виховання: основні міфологічні образи є символами багатомірної реальності, котра не розшифровується в термінах тривіальної повсякденності, а має змогу поглиблюватися вічно, не втрачаючи своєї привабливості й таємничості. Наприклад, хіба поняття краси можна вичерпати будь-яким ступенем гармонізації чи творчості? Воно має невичерпний імпульс. Те ж саме й з почуттям любові: вона всеосяжна. Градації радості теж не мають жодних обмежень. Ви зрозуміли, про що я кажу? Саме про такі глибинні міфообрази-символи. Наприклад, творячи легенду про те, що вихованців передав на виховання учителям Зоряний Птах, жадаючи, щоб ми дали їм крилатість і можливість польоту у таємничі сфери нового буття, ми не містифікували дітей. Адже цей міф має безліч щаблів поглиблення й розкриття: ті ж самі батьки, що народили їх, були тими птахами, що відкрили їм шлях у світ, що згодилися на їхнє проживання у Гнізді Радості. Чому Гніздо Радості? Тому що група наставників повністю усувала патологічні комплекси песимізму, відчаю, неповноцінності, самотності, покинутості. Плекався всебічний, всеосяжний пломінь стихійної радості. На чому він ґрунтувався? На вічному польоті до саморозкриття творчих потенцій особи. Земні соціуми впродовж тисячоліть розробили програми рутинних життєпроявів, навіть для видатних людей. До зрілого віку - засвоєння велетенської купи забобонних, відносних, нікчемних знань і традицій, а потім - запрягання у колісницю повсякденності, яка зупиняла духовне й розумове зростання індивіда.

Ви зауважите з докором, що ми усунули від свідомості дітей інформацію про історію планети, про її болі й проблеми. Але подумайте самі, мадам: ми не бачимо виходу з кривавої коловерті, навіщо ж нав'язувати шумову псевдоінформацію бідолашним вихованцям, тим більше, що наше завдання - діаметрально протилежне традиційному завданню людей.

Наш план: якщо пощастить пробитися до нових джерел самоусвідомлення й сформувати пластичне, динамічне тіло навіть з "неповноцінних" дітей, тоді ми відкриємо двері бажаючим до радісного, осмисленого буття, де всі попередні блукання та проблеми одпадуть, як сухе листя восени...

Як практично протікав кожен день?

Щоденно ми зустрічали схід сонця, незалежно від того, видно його чи хмари вкривають небосхил. Ми з дітлахами вітали цю мить радісними танцями й грою, вони втішалися вільністю, простором, вітром, хвилею океану. Поступово в психіці, в тілі, в механізмах біоритму вироблювалася тотожність появи світила й радості, не того диска сонця, котре звикли бачити зрячі, а незримої життєдаючої вібрації, до якої дуже чутливі птахи, звірі, комахи. Ми плекали в дітях майже звірину чутливість, але поєднану з тонким логічним вихованням. Вводячи їх у світ слова, логосу, ми з самого початку виробили суворо обумовлений словесний фонд, що відсікав усю мізерію віків, усі визначення нікчемності, агресивності, занепаду, суму, ворожості, заздрості, зради і тому подібних перлів традиційних мов планети. Вихованці засвоювали багатомірність слів і понять, їхнє споріднення з цілістю природи, стихій, думки, чуття. Наприклад, танцюючи на березі океану при появі світила, промовлялося слово: "сонце". Сам танець називався теж "танець-сонце". Радісний крик чайок на світанку теж ототожнювався з появою сонця. Спокійний стан зосередження й задуми, до якого ми привчили дітей змалку, теж асоціювався з променистою, радісною дією полум'яного центру життя нашої сфери.

Гадаю, ви збагнули метод. Він зводився до відновлення прадавньої кореляції між світом природи і світом мови, між життєсферою і логосферою, між зовнішнім і внутрішнім космосами.

Ми вчили дітей легко орієнтуватися в просторі, відчувати перешкоди, речі, предмети, істот на відстані. Безумовно, це не було "баченням", як ми його звикли розуміти й відчувати. Це було щось інше, поява іншого ока, всеохопного, синтетичного, всепроникаючого. Замість вузенького оптичного спектра - океан позавидимості. А в ньому - таємничі краї інших реальностей, про які нам, зрячим, і не снилося.

Заборон не існувало. Вся логосфера, вся мова насичена переконанням, що для Зоряних Птахів усе досяжне й можливе, треба лише прикласти зусилля для вирощення відповідних крил, і тоді найдивовижніший політ думки чи тіла - реальна річ. Мета титанічна: проникнути у сфери всеможливості. Конкретизація відсутня, але свідомість, дух, серце хай напружується в зусиллі сформулювати для себе достойне завдання. Ось міфовзірці осягнень: політ тіла, політ думки, політ чуття, політ духу. Далі: тотожність із сонцем, землею, вітром, хвилею, далекими зорями. Так, так, навіть із зорями, яких "сліпі" не повинні були бачити. Але наші вихованці досягли такої чутливості, що "бачили" навіть слабенькі зірки, звичайно, в якомусь своєму вияві. Космоандр розповідав мені, що відчуває небесне видноколо, як пружний вітальний потік, в якому пульсують - ніжно, ласкаво, або тривожно, схвильовано - мелодійні сплески, що разом складають мелодію таємничої пісні, зміст якої - поза визначенням.

Над морем, над берегом літають птахи. Діти цікавляться: хто це? Що вони діють?

Відповідь: це друзі вітру й сонця, вони літають, плавають у повітрі, граються з радісним вітром.

Чи можемо полетіти ми?

Можете, діти. Ви - суджені птахи зоряного польоту, котрому нема завершення.

Тоді ми можемо летіти? Як це зробити? Виростити крила. Вони вже ростуть. Ви їх відчуваєте на сході сонця, коли воно дарує нам, птахам, деревам, хвилі, землі свою радість. Наставники допоможуть вам в окриленні, діти.

Впевненість, у якої нема жодних заборон чи сумнівів, почала творити небувале. У вихованців виявлялася феноменальна чутливість, вони на відстані чули одне одного, могли передавати й приймати думки, настрої, образи, звичайно, не так, як ми це розуміємо, проте пояснити це якось тотожно для нас - марна справа. З'явилися зачатки левітації, що поступово розвивалися. Не в усіх однаково, але в окремих вихованців - дуже сильно. Ви відчули це на собі, мадам. Саме ця унікальна здібність Космоандра врятувала вам життя.

Кілька слів про інтелектуальне виховання дітей, а то ви подумаєте, що ми формуємо неуків. Безумовно, ми повністю виключили "знання", що його західна цивілізація вважає цінним плодом земної еволюції: всі ці "історії", де царі, князі, воєводи, тирани наввипередки вбивають один одного та своїх підданих або жителів сусідніх країн, всі ці "священні писання", до божевільні боги, сп'янілі від крові жертв, "ведуть" слухняних овець у апендикси, у тупики релігійних містифікацій. Для нашої мети не годилося й плинне, непостійне, умовне знання так званої позитивної науки (я про це вже згадував), бо я прагнув дати вихованцям абсолютну впевненість у вседосяжності, а не набір ментальних стереотипів - хистких і фантомних...

Ми розвивали у дітей знання іншого алфавіту, іншої мови, інших стосунків з природою, стихіями, істотами живого світу, яких вони зустрічали - птахами, черепахами, рибами. Вони відчували блискавиці, хмари, громи, хвилі, вітер, камені, дерева, штиль, пісок, одне одного, нас - учителів, і кожну мить буттєвості, як літери, письмена таємничої книги вічності, в якій діяли самі і були її читачами, а разом з тим - співавторами, деміургами. Ми творили новий світ - цільний, монолітний, радісний, в якому чутливий ментальний центр людини і природи складав співзвуччя, цілість - гармонійну й нерозривну. Це те, що Гаутама називав Нірваною...

Ось коротко те, що я маю право розповісти. Все інше, пробачте, мадам, не для широкого розголосу. Про наш задум повністю не відає ніхто, навіть батьки. Їм кілька разів було дозволено здалека спостерігати за грою своїх дітей, втішатися цільною радістю істот, котрих вони вважали ущербними, але особисті контакти поки що виключаються. Лише тоді, коли відбудеться запланований мною метаморфоз, коли всі дрімаючі геноми вихованців прокинуться до життєвого вияву, коли прадавній Пуруша - закований дух - оживе, набравши повної сили, тоді я відкрию учням таємницю їхнього походження, вся тривіальність котрого вже не вразить їхньої психіки. Образно кажучи, ми формуємо своїх пташенят вогняними істотами, для яких знання про те, що вони колись вийшли з пекельних глибин, буде лише химерним анахронізмом, а не комплексом неповноцінності.

Жанна, прослухавши розповідь гуру, довго сиділа непорушно, заплющивши очі, ніби переглядала в потаємних глибинах сумління вартість того, що почула. Мовчав і учитель. Нарешті жінка, отямившись від задуми, запитала:

- Глибокошановний учителю, я можу висловити свої сумніви?

- Безумовно, мадам...

- Ви вірите в успіх експерименту?

- Що означає "успіх", мадам?

- Позитивний результат.

- Як ви могли зрозуміти з моєї розповіді, я не планував кінцевого феноменального результату. Хіба дерево планує випустити з своїх гілок та стовбура квіточку в оцьому чи отому місці? Вони з'являються там і тоді, де виникли відповідно з динамікою росту і середовища певні умови. Головне, що ми хотіли, - відкрити для вихованців усі психофізіологічні шлюзи, змуровані тисячолітніми "майстрами" обману, неуцтва, містифікацій, страху, приниження, неповноцінності. Нам конче треба було вселити в кожну клітину їхнього тіла відчуття всеможливості й радості. Основне - дати крила радості, які інтуїтивно відають, куди летіти, куди спрямувати політ.

- Ви вважаєте, що виростили такі крила?

- Досвід показує, що так.

- Пробачте, учителю, за можливі різкі слова. Це не осуд, а спроба розібратися в тому, що я почула. Я хоч і молодий фахівець, проте дещо знаю про генетичні механізми спадковості та їхню консервативність, інерцію, автоматизм. І ось що я подумала. Ви поки що створили для вихованців прекрасний майданчик для радісної розваги. Але далі...

- Що далі?

- В ембріональних надрах людини дрімають не лише радісні титанічні сили творчості, мислення, любові, натхнення, а й безліч драконів, рептилій, злобних монстрів. Що станеться із світозарними крилами вихованців, якщо в глибинах прокинуться ті потвори? Ви не готували дітей до боротьби з ними, ви їх навіть заперечували. Поява таких чудовиськ із безодні геномів буде катастрофою. Діти навіть не відатимуть, що з ними станеться. Чуттєві бурі, сексуальні смерчі...

- Не згоден з вами, - суворо мовив учитель, і було дивно бачити на його аскетичному обличчі вираз холодності. - З дитячих літ в єстві учнів тривала невпинна сублімація всіх структур і глибин. Дракони не вічні, вони теж прагнуть метаморфозу. Хіба махатми й деви народжуються не з того самого лона, що ящери і носороги - з Лона Матері-Природи?

- Невже ви вірите, що за десяток літ можна сублімувати мільйоннолітніх ящерів?

- Метаморфоз гусені в крилатого метелика відбувається за два тижні. Хіба це не таке саме чудо?

- Такий метаморфоз заплановано в геномах.

- Чому ви гадаєте, що метаморфоз, про який мрію я, так само не суджене явище? Досі воно було блоковане - стихійно чи свідомо - протидіючими силами, а тепер - вільне для здійснення.

- Може... може, - якось нервово й тривожно говорила Жанна, а її зелені очі мінилися холодними іскрами. - Може, й так. Але я інтуїтивно сумніваюся. Щось мені говорить, що на вас чигає розчарування. І навіть катастрофа. Пробачте, але я взяла близько до серця долі ваших вихованців, особливо - мого рятівника.

- Ви ще щось хотіли запитати? - напружено озвався гуру, хоч і зберігав зовнішній спокій.

- Так, так... У мене виникла думка. Можливо, для вас вона буде цікава й прийнятна.

- Слухаю, мадам.

- Причиною вашого експерименту була сліпота вашого учня... Космоандра... Я розумію, що глибинно це не зовсім так, що передумова набагато глибша, духовніша, що, зрештою, це один з багатьох шляхів, з допомогою яких шукачі прагнуть сягнути таємниці нашої появи в цьому світі, збагнути, хто ми й нащо. Проте все-таки ключем до реалізації задуму стало народження сліпої дитини. Якщо навіть експеримент матиме найблискучіше завершення, феєричне, фантасмагоричне, якщо навіть ваші зоряні птахи полетять у інші сфери, сповнюючи простір радісними криками перемоги, я не можу забути отієї безпомічної дитини, не можу спекатися думки, що на її горі ви зростили принципово іншу істоту. Ви ніби здійснили якесь ментальне щеплення, і паросток почав буйно розвиватися і заглушив саме деревце. Прищеплена гілка радіє, буяє, а деревце пригнічене, забуте, забите цим буйним цвітінням, але воно ще є, ще живе, як титани з "Теогонії" Гесіода у глибинах тартару. Ви розумієте?

- Прекрасно розумію, мадам. Говоріть, говоріть...

- Можна збагнути правомірність вашої ідеї, доки будь-які спроби лікарів повернути сліпій дитині зір були неспроможні, впиралися в незнання, в невміння. Ваш задум був благородною спробою здійснити альтернативний шлях саморозкриття, осягнути іншу можливість живого контакту з природою, з стихіями. Це дивовижно і навіть чудоподібно. Але чи знаєте ви, що нині сліпородженим можна повертати зір з стопроцентною впевненістю в успіху? Не якась там нейрохірургічна операція, котра не дає гарантії, а генургійний процес реконструкції ембріонального розвитку, котрий з тих чи інших причин був заблокований ще в лоні матері. Коротко кажучи, вашим учням можна повернути зір, зробити їх повноцінними людьми. Це можу зробити я, учителю. Повірте, перед вами один з кращих фахівців-генургів...

Учитель якусь хвилину мовчав, незмигно дивлячись у очі жінки. Вона не одвела погляду, зберігаючи спокій і доброзичливість. Нарешті почулося його запитання:

- Як ви здійснюєте реконструкцію?

- Теоретично просто. Практично це вміють поки що лише окремі фахівці. Я звернула увагу на таємницю першозиготи, котра тримає в собі весь алгоритм, всю багатомірну програму майбутнього організму. Мало хто з фахівців знає про те, що першозигота зберігається в недоторканості, давши початок динамічному наростанню структур тіла. Зростивши нову істоту, відповідно до можливостей середовища, першозигота "засинає", як Господь після шестиденного творення, і їй "байдуже", що відбувається з породженою нею Галатеєю: прекрасна вона чи потворна, повноцінна чи ущербна. Вона свідомо не контролює власного творення, не ревізує. Але в ній є можливість такої ревізії. Ту можливість можна цілеспрямовано воскресити, динамізувати. Методи генургії проводять таку реконструкцію безболісно й з цілковитою певністю, що погіршення не буде. Інструментом динамізації першозиготи є онкогенний вірус. Вас не шокує така заява? Справа в тому, що вчені давно підозрювали особливе значення онкогенного вірусу в еволюції живого світу, а особливо людини. Вам доводилося бачити мікрофотографії віруса? Фантастичне явище. Кристалічний додекаедр, структурність якого тотожна архітектоніці всієї планети - Геї. Ця дивовижна тотожність веде до висновку, що вірус має в собі універсальну програму косможиття. Можливо, він є першозерном, конструктивним першоелементом біосфери. У кристалічному вигляді він буквально засіває всю тканину життя, гумус, всі організми. Він легко перебуває будь-яку температуру - абсолютний нуль чи сотні градусів вище нуля. Він трансформується у кванти гамма-радіації, долаючи безодні світового простору і збуджуючи до життя планети, де завершується перехід від неорганічної фази буття речовини до органічної. Коротше, вірус - це активний агент єдиного життя безмірності, його вітальний першоатом. Ми навчилися навантажувати його тією чи іншою соматичною інформацією регенерації. Наприклад, якщо в ембріональному періоді розвитку плоду нормальне наростання структур, відповідальних за органи зору, було блоковане, деградоване, зупинене, то ми вводимо онкогену активізуючий геноблок для цілковитого відродження повноцінного бачення. Збуджується першозигота, вона отримує можливість з допомогою потоку алгоритмізованих вірусів перевірити патологічні з тих чи інших причин структури і допомогти їм відродитися, замінивши ущербні геноблоки на нормальні. Людина народжується заново, відбувається паралельне відмолодження інших структур, це - сильний вітальний струс, котрий дає людині потужний заряд оптимізму і жадоби життєдіяльності. Гадаю, дорогий учителю, ви вже зрозуміли суть моєї ідеї. Я у вашому розпорядженні. Хочете повернути вихованцям нормальний зір, а з ними радість народження у космос видимого світла, райдуги, чудових барв, квітів? Може, недарма я пережила катастрофу? Може, це воля карми бідних дітей, котрі заслужили нового народження?

- Я зрозумів ваш план, - сухо відповів учитель. - Він заслуговує похвали і добрих слів з огляду на ваш благородний задум. Проте ви анітрохи не збагнули, про що я розповідав. І це не дивно. У вас просто інший вектор мислення, а отже - діяння. Наші шляхи не можуть доповнити один одного. Ми йдемо в різні космоси, мадам. Вас ще цікавить люциферіанський світ "райдуги", мерехтіння барв, затиснутих у вузьку щілину "видимості". Поза оком для вас - океан пітьми, котрою у всі віки лякали єретиків та дітей. Для моїх вихованців у тій безвидній безодні розкрилися нові континенти та острови. Діти стануть їхніми деміургами. А ви жалієте їх, волієте стягнути з неба радості на землю кривавої історії.

- Це ж їхня материнська планета...

- То й що? Хіба правдиві шукачі мають триматися за материнське сарі? Дивоколо зоресвіту відкриває перед розумом і почуттям надмірну домівку, а ми боїмося відірватися від споглядання камінчиків на дитячому майданчику розваг. Те, про що ви мені розповіли, чудово й похвально. Ви справді зможете повертати людям радість і можливість нормального життєдіяння в земній сфері. Більше того, ви зможете формувати нові, пластичні, динамічні тіла, виявляючи приховану потенцію генетичних глибин. Ви навіть здатні виростити універсальну істоту для життя на інших планетах, для перебування в неземних атмосферах тощо. Все це я розумію. Проте наша стежка - інша. Ми маємо намір розірвати обмеження форми і вийти на рівень вічної мінливості. Я не самотній у своєму задумі, є багато шукачів, котрі суверенно досягають в цьому напрямі вражаючих результатів. Але про це - мовчання. Можливо, ми об'єднаємо наші зусилля в недалекому майбутньому. Пробачте, мадам Мішо, за різку одповідь, прийміть мою вдячність за людяну пропозицію. Проте на цьому покінчимо. За кілька днів ви поїдете звідси. Ми попрощаємося і вже ніколи не зустрінемося. Хіба що у позаформності, коли наші стежки зіллються в синтезі. Та поки що це лише слова, риторика. Довіряю вашій коректності, мадам, нагадуючи, що жодна людина за межами острова не повинна знати про наш експеримент.

- Учителю, про це можна й не нагадувати.

- Прекрасно. Дякую. А тепер - спочивайте, думайте. І до грядущої щасливої зустрічі...

Цілий день, а потім і безсонну ніч Жанна була під враженням почутого. Розумом вона визнавала титанічність задуму учителя, але жіноче серце протестувало, бунтувало, обурювалося раціональним планом вихователя - насильно подарувати групі дітей світ, цілком відмінний від світу їхніх батьків. Саме раціональний план - не зважаючи на його трансцендентність, неймовірність, небувалість. Істина теж може бути деспотична, і тоді вона стає власним антиподом. Чи дозволяє так чинити право? Не людське право - умовне, відносне, історично обмежене, а - глибинне, духовне, одвічне, еволюційне? Якщо душа самостійно не обрала власного напрямку польоту, чи буде вона щаслива навіть при успішному завершенні експерименту? Навряд! Збагнувши пізніше, що райська країна відкрилася їм по волі наставника, а не в результаті вільного вибору суверенної душі, чи полюблять той новий Едем зоряні птахи? Чи подякують учителям за таку "гуманну" сваволю? Душа може бути щаслива навіть в умовах тривожних, буряних, катастрофічних, якщо вона відчуває повну тотожність між своїм вибором і тим, що відбувається на дорозі пошуку. Навряд чи це відчують тутешні вихованці. Вони виростають у міфічному парнику, у екзотичній духовній оранжереї.

Так міркуючи, Жанна надвечір другого дня прогулювалася берегом. І зненацька зустрілася з Космоандром.

Юнак з'явився перед нею несподівано, ніби виник з повітря поміж двома скелями. Жінка навіть оторопіла, побачивши його, і відчула тривожний холодок поза спиною. Потроху заспокоїлася, рушила назустріч. Космоандрові очі були втоплені десь у простір, але обличчя, все тіло очікувало її, - вона це ясно бачила. Він мовчав, прислухаючись до її подиху, до шелесту кроків. Потім, відчувши, що жінка зупинилася, тихо сказав:

- Дивна, я хотів тебе чути, відчувати.

- Я теж шукала тебе, - прошепотіла вона.

- Шукала? - здивувався юнак. - Хіба ти мене загубила? Ми ж знайшли одне одного і тепер полетимо разом у Зоряну Домівку.

У неї перехопило подих під хвилювання й солодкого болю в грудях. Він покохав її, він любить, цей бідний юнак з легенди божевільного вчителя, котрий одняв у сліпих дітей цілу цивілізацію батьків, подарувавши натомість міфічну химеру, безнадійну мрію про політ у нікуди. Пекучий жаль пронизав серце Жанни, шаленство обурення сколихнуло почуття. Треба щось робити, щось придумати. Треба відкрити для нещасної істоти двері лабіринту, з якого сам він ніколи не вибереться.

- Космоандре... Космоандре, - ніжно промовляла вона, торкаючись його руки. І не знала, як сказати йому страшну правду, що придумати для рятунку.

- Твоє сонечко хвилюється, - турботливо мовив юнак, зосереджено прислухаючись до її стану. - Мелодія спокою порушена. Що з тобою відбулося?

- Завтра я прощаюся з тобою, Космоандре.

- Прощаєшся? Що таке - прощатися?

- Я повертаюся до свого світу. А ти лишаєшся тут.

- Чому? Хіба ти не бажаєш летіти зі мною? Хіба ми знайшли одне одного не навіки?

Така ніжність і розгубленість звучали в голосі юнака, що сльози виступили на очах Жанни. Вона рішуче сказала, ніби кидаючись у холодну воду:

- Космоандре, тебе і всіх вас одурено.

- Одурено? - перепитав юнак. - Дивна, ти вживаєш слова, у яких відсутній сенс. Що означає - одурити?

- Приховати правду, Космоандре.

- Як це можливо - приховати правду, Дивна? Правда ж не річ, котру можна присипати піском або втопити у воді. Але й річ можна знайти, якщо гостро зосередитися на ній. А правда завжди сяє, вона, як сонце... вона і є сонце... сонце нашої дії, мислі, чуття.

Жанна подивувалася його аргументацією, зрозумівши, що недооцінила монолітність виховання цих дітей. Учитель, безумовно, передбачив можливість сумнівів і духовних конфліктів, давши для таких випадків бодай міфічну, але все-таки зброю. Вона трохи розгублено промовила:

- Космоандре, я спробую тобі пояснити. Річ у тім, що на цій планеті... на цій Землі, де всі ми живемо...

- Ти кажеш про Гніздо Радості?

- Ні, ні, я кажу про всю планету...

- Про зоряну домівку?

- Ні, Космоандре.. Бачиш, ти навіть не знаєш, що твоє Гніздо Радості - лише малесенький острів на... як би тобі пояснити?.. на великій, дуже великій кулі, котра плаває у зоряній домівці, як ти гарно говориш. А на цій кулі... на цій великій планеті є багато таких островів, як цей, де ми тепер, як це ваше Гніздо Радості.

- Ти так уявляєш? - здивувався юнак, тривожно зсунувши брови докупи в зусиллі збагнути то, що почув.

- Я не уявляю. Я знаю.

- Знати й уявляти - одне й те ж, - заперечив юнак. - Ти справді дивна. Хто ж нас обдурив, поясни? І як це можливо? Якщо на морі буря і мені радісно слухати її пісні, а моя подруга Квіточка тривожиться від цієї мелодії і бажає тиші та спокою, - хіба я обдурюю її, твердячи, що мені приємно й радісно?

Жанна зрозуміла, що учитель сформував психічний стрій своїх учнів, як цільний, багатомірний духовний калейдоскоп, всі візерунки якого правомірні, позбавлені протиріч, антагонізмів, тому й поняття обману для такого розуму позбавлене глузду. Воно просто химера, абстракція, котру навіть неможливо втиснути у моноліт цільної мови.

- Якщо ти навіть відчуваєш, - вів далі задумливо юнак, - що, окрім нашого Гнізда Радості, є ще багато таких гнізд і всі вони сплетені в одне гніздо, котре ти назвала планетою, а вона плаває у зоряному потоці, куди нам треба летіти, то хіба від цього щось міняється? Хіба ти не зможеш полетіти зі мною у сферу великої радості? Крила твої ще не викохані, але я поможу тобі... Учитель допоможе...

- Ти не дослухав, Космоандре, - зітхнула Жанна, розгублено дивлячись на буйнобарвність заходу, ніби шукала в тих райдужних переливах аргументів для пояснення. - Події не можна пояснювати, як кому захочеться. Є події однозначні. Наприклад, якби ти не врятував мене, я б втонула у морі. Навіки зникла, померла...

- Куди можна зникнути? - здивувався Космоандр, і на його мінливому обличчі заграла усмішка. - Ми, буває, граємося в години розваги, і тоді силою думки та чуття міняємо вияв, а інші намагаються розпізнати того, хто міняється, в іншій подобі. Отже, можна змінитися, але зникнути, щезнути... Як можна щезнути? Куди? Зоряна домівка ж єдина?

- Хай так, - відповіла Жанна, збентежена його суперлогічною аргументацією. - Тканина життя, з якої ми сотворені, справді залишається, але форми розпадаються. Тієї форми, в яку відлита я, яку ти врятував, уже не було б... Розумієш? Це називається вмерти. Тіло розпадається. І наші сучасні знання безсилі повернути його до життя.

Космоандр мовчав, осмислюючи почуте, і жінка поспішала сказати основне, заради чого розпочала небезпечну розмову:

- Космоандре, учитель відкрив вам лише один бік життя. Той, який мав би принести вам радість, блаженство, мрію про політ. Але правдиве буття набагато складніше. Вислухай мене і не перебивай. В інших гніздах... тільки не радості, друже, далеко не радості... на інших островах - малих і велетенських - живуть безліч людей. Таких, як і ви. Всі ви народилися там.

- Що означає - народитися? - знову перебив її мову юнак. - Я ж казав тобі - ми вилупилися з яєць Зоряних Птахів...

- Це і був обман, - рішуче сказала Жанна. - Тут знову потрібне однозначне пояснення, різні точки зору не поможуть. Такі істоти, як ми з тобою, народжуються матір'ю, тобто жінкою... з допомогою батька - чоловіка. Дитя виростає у лоні матері, потім - виходить на світ, сюди, де сяє сонце, до хвилюється море, де шумлять дерева, співають птахи. Всі ви також народилися з лона матерів. У всіх вас є батьки. Але трапилося лихо, друже... Як би тобі це сказати? Всі ви... і ти зокрема... народилися неповноцінними...

- Не... повно... цінними... - Юнак поволі повторив поняття, ніби членив його по смислу. - Неповний - я розумію. Це означає - незавершений, такий, що не доріс до викінченості. А що таке ціна?

- Космоандре, - вже дратуючись, промовила Жанна, - ціна - те саме, що й повнота, викінченість. Це - умовне поняття. Не заважай мені висловити все, що я маю сказати. Ти і твої друзі - народилися сліпими.

- Що таке - сліпий?

- У кожної нормальної дитини є здатність бачити. Це - почуття. Таке, як слух, нюх, дотик, смак. Тільки бачення дає змогу відчувати особливу суть світу. Ось, наприклад, тепер я бачу кольори заходу сонця, а ти їх не бачиш.

- Кольори? - перепитав юнак. - Може, ти називаєш тим словом розмаїті пісенні акорди сонця? Я чую, відчуваю їх. Вони радісні й урочисті.

- Можливо, ти відчуваєш їх якось інакше, але не бачиш, Космоандре.

- Яка різниця?

- Бачить цілком інший орган чуття. Око. Ось воно, - Жанна ніжно торкнулася пальцем довгих вій юнака. - В тебе воно відкрите, але ти - не бачиш. При народженні щось сталося, і око твоє не діє, не бачить. Це було страшне нещастя для твоїх батьків. І вони звернулися до учителя з проханням, щоб він виховував тебе, аби ти не відчував себе нещасним. І тоді учитель розробив план...

- Все зрозуміло, - підхопив юнак щасливо. - Учитель влаштував Гніздо Радості і допомагає нам опановувати майстерність польоту. Ти знову розповідаєш мені про своє відчуття реальності. Не бачу різниці.

- Різниця в тім, - різко заперечила жінка, - що я бачу, а ти - не бачиш. Сліпота - страшне лихо. Для сліпого закрито цілий безмежний світ. Учитель зумів трохи полегшити вашу долю, але дати нам радість видючості він не може. А я - можу, Космоандре! Чуєш? Я можу зробити це просто й легко. І ти станеш завершеною людиною. Повноцінною. Якщо тепер ти радісний і щасливий, то після такої зміни ти... ти...

- Ви не дотримали слова, мадам, - почувся неподалік суворий голос, і жінка здригнулася під остраху. - Ви брутально вдерлися в душу чистої істоти. Я глибоко розчарований.

За кілька кроків від них стояв учитель - зосереджений, весь у білому, і тільки чорні вогненні очі видавали душевне сум'яття й тривогу. Жінка розгубилася, не знаючи, що говорити, як діяти.

- Учителю, що відбувається? - спантеличено запитав Космоандр. - Дивна сказала, що нас одурено, пояснивши, що це означає прикриття певної сторони реальності. Я намагався, щоб Дивна збагнула умовність цих речей. Проте вона заявила про нашу неповноцінність, про те, що ми - сліпі, позбавлені якогось особливого органу... найціннішого... і що вона може повернути його. Чи це правда, учителю?

- Правда в тому, Космоандре, - спокійно відповів сивий патріарх, хоч голос його й видавав хвилювання, - що ця птаха з іншого гнізда. У неї інші відчуття, інші прагнення. Все те, про що вона тобі говорила, для неї - істина. Наміри в неї добрі, але вона не збагнула нашої мети. На цьому покінчимо, Космоапдре. Ти вільний. Іди до Квіточки й друзів. А ви, мадам, ви більше не зустрінетеся з моїми вихованцями. Завтра покинете острів. Пробачте за різкий тон, але, як каже прадавня мудрість, у кожному гнізді свої порядки. Збережіть вдячність за рятунок і не жадайте більшого. Ваш гіпертрофований альтруїзм може накоїти лиха. Сплетіння карми сягають таких глибин, що навіть архати остерігаються торкатися їх.

- Але ж ви... торкнулися тих сплетінь? - Жанна відчайдушно шукала пояснення для себе і для нього, чому вона зважилася на такий крок. - Ви докорінно змінили течію карми цих дітей.

- Звідки ви це знаєте? - урочисто мовив учитель. - З мого боку не було жодного натиску. На кожному кроці діяла добра воля. І це був знак того, що сама природа ставить мій експеримент. А ви - грубо вдираєтеся в течію подій. Вам є над чим подумати, мадам Мішо.

- Я дала вам слово не оприлюднювати інформацію про ваш експеримент, - затялася вона. Оглянувшись, побачила, що Космоандра уже нема, і одразу посмутніла. - Невже ви страхаєтеся, учителю, що мої щирі слова можуть зупинити політ вашого Зорептаха? Невже такі випадковості небезпечні для запланованого експерименту? Для метаморфозу? Тоді треба боятися безлічі несподіванок. Хіба ви передбачите їх? І потім... Природі супротивні всілякі оранжереї. Зоряні птахи мають бути готові до найшаленіших ураганів та смерчів. А ви затуляєте вихованця від маленького вітру правди.

- Все має бути своєчасно, - сказав учитель. - Звідки ви знаєте про мої наміри? Ви просто зловжили моїм довір'ям. Лоно матері - теж оранжерея, парник, але найбільший геній чи святий має перебути в нім до урочої пори, коли вже можна вийти у світ небезпеки і пригоди.

- І все-таки я не згодна з вами. Мені жаль, що ви не прийняли пропозиції - повернути дітям зір...

- Мадам, ви просто закохалися в Космоандра.

- Як ви можете? - Жанна спалахнула. - Як вам могло таке прийти в голову?

- Це правда, мадам. Ваше обличчя - відкрита книга. І це - природно. Навіщо губитися від правди? Адже ви самі жадали відкрити юнакові правду? Кохання - прекрасне почуття, проте воно має з'єднувати істот для спільного шляху. У вас і Космоандра не лише різні шляхи, але й різні світи. Зрозумійте це, мадам, і зробіть тверезі висновки. А тепер - ходімо до вілли. Забудемо про цю дискусію. Мені й так доведеться вирівнювати те, що ви необачно зігнули.

За два тижні Жанна Мішо дісталася Пондишері, де її радісними сльозами зустріли співробітники генургійної клініки: всі вважали, що вона загинула при катастрофі "Клеопатри", і несподіваний рятунок шанованої всіма господині лікарського комплексу був щасливим сюрпризом для друзів і знайомих. Вона дотримали слова і не розповідала подробиць про своє перебування на острові для сліпих дітей, а на розпитування відповідала скупо й однозначно: хвилі викинули її на пустельний острівець, потім - несподіване судно, рятунок. Поступово цікавість втихла, все ввійшло в узвичаєне річище повсякденних експериментів, операцій, наукових пошуків.

Та ночами недавнє минуле воскресало, бентежило уяву, збурювало почуття. В напівдрімоті Жанна знову розмовляла з Космоандром, тривожно заглядала в його очі, де завмер, закрижанів Всесвіт, і кликала його у світ напруги й вічного пошуку, де він відчує біль і радість ока, де для нього відкриється безодня світозарності, променистості, веселковості. А юнак задумливо прислухався до її слів і все не міг зрозуміти, чого вона хоче, чому не бажає разом з ним готуватися до польоту у зоресвіт.

А потім з'являвся учитель, і голос його був, як грім гірського обвалу. Він картав її за убогість уяви, котра воліє все втиснути в тисячолітні форми, страхаючись розірвати павутину узвичаєності.

Жанна прокидалася в тривозі, в неспокої, металася в ліжку, відчуваючи, що пережита нею пригода ніколи не залишиться для неї лише епізодом, що учитель і його учні ввійшли в її душу, в психіку, у найпотаємніші глибини єства міцно, навіки, і треба щось робити. І вже знала, що не може не діяти. Ще там, від'їжджаючи з острова, Жанна вже підсвідомо готувалася до рішучої акції. Учитель ніби знав про це, тому що до причалу ніхто, окрім нього, не з'явився, і жінка даремно оглядала пустельний берег в пошуках знайомої постаті. Вона стримано подякувала сивому патріархові за рятунок і гостинність, а він мовчки кивнув і торкнувся її чола благословляючим жестом. А коли судно відчалило, крикнув одне лише слово:

- Забудьте!

Вона не відповіла. Крізь плівку мимовільних сліз вбирала обриси казкової вілли, дерев, барвистих скель. Знала, що тут, на пустельному острові, в ній відбулося якесь духовне зачаття, і вона вагітна новою істотою, котру треба виплекати, виносити і народити. Вилучити її з себе уже неможливо.

На шляху до Папаете вона, ніби мимохіть, цікавилася будовою корабля, капітанською рубкою, навігаційними приладами. Удавано наївно розпитувала каштана, як визначаються географічні координати, і молодий чоловік, зачарований небуденною красою жінки, охоче продемонстрував їй своє вміння, простодушно назвавши цифри довготи і широти. Ту інформацію вона запам'ятала міцно й назавжди. І тепер у її свідомості зрів, насичувався подробицями авантюрний план. Жанна знала, що її задум є своєрідним піратством, але нічого не могла з собою подіяти.

Вона зафрахтувала першокласну яхту з надійною командою і, не вдаючись в подробиці, повідомила співробітникам клініки, що буде відсутньою два-три місяці. Капітанові назвала координати, надавши йому право обирати найнадійніший і найбезпечніший шлях. Відпливали з невеликої гавані поблизу Пондишері вночі, під сяйвом урочистої ілюмінації зоряного дивокола. Дихав легкий передсвітанковий легіт, і вітрила яхти тріпотіли окрилено, щасливо, ніби поривалися в таємничі простори океану. Жанна стояла на носі корабля, задумливо поринувши поглядом у небесну глибінь, перебираючи в пам'яті все те, що вона мала здійснити. Була спокійна, жалю й каяття не відчувала. Знала, що дорога, котру обрала тепер, єдина. Іншої не існувало.

Можливість невдачі? Небезпека далекого плавання? Такі страхи не бентежили серця. Вона відчувала лише одне веління: врятувати птаха, котрий борсається в полоні, не розуміючи своєї приреченості. Підготовка проведена ідеально - у неї першокласне судно, два безшумні електрогелікоптери, рятівні шлюпки, надійна команда. Все інше залежатиме від погоди, долі, від тієї сили, котру на Сході називають кармою, і ще від її власного уміння розбудити душу, замуровану в темницю інтелектуально-чуттєвого стереотипу. А ще - від її любові. Чи достатньо полум'я її пекучого почуття, щоб розтопити кригу нерозуміння?

За сорок днів шхуна "Апсара", подолавши тисячі кілометрів морського шляху, витримавши два шторми, наблизилася до потрібного квадрата в Тихому океані. Був штиль, води спокійно й урочисто переливалися в мінливих барвах світанку. Острів вирізнявся на обрії зубцями рожевих скель та грядою високих пальм. Над ним поволі пливли кораблики хмар.

Жанна, дивлячись на острів, відчувала хвилювання й невимовну тривогу, вела сама в собі напружений діалог. Чи правомірний її вчинок, чи виправданий він нетлінними вартостями життя? Хто може з певністю підтримати її або переконливо заперечити задум, котрий клекоче в глибині серця, ніби невідоме вариво в тиглі середньовічного алхіміка? Що народиться з того кипіння - чисте золото радості чи несподіваний вибух таємничих елементів, який рознесе в шмаття й того, хто покликав їх до життя?

Та поза всіма сумнівами, понад душевним сум'яттям і хитанням, жінка розуміла, що вороття назад немає, що її веде сила, могутніша від розумових, інтелектуальних рішень, і що та сила, можливо, с волею цілості, про яку нагадував учитель з Гнізда Радості, твердячи про одність буття чоловіка й жінки. Можливо, тепер діє не вона, не її волюнтарне рішення, а стихія єдності вищого рівня, єдності, що зачалася при зустрічі Жанни з Космоандром.

Вона перемовилася з капітаном - літнім сивим індусом, небагатослівним і незворушним, домовилася про план дій. Він не розпитував подробиць у вродливої господині, а лише порадив завершити справи, пов'язані з цим островом, за тиждень, бо незабаром штиль зміниться періодом бур і негоди. Спустили шлюпку, в неї, окрім Жанни, сіло два моряки - молоді, сильні бенгальці, котрі завеслували до берега. За годину вони наблизилися до мети мандрівки. Жінка зійшла на берег, звелівши морякам дрейфувати в шлюпці за смугою рифів.

Острів був пустельний, тихий. Поміж грядою скель - ні душі. Жінка нервово ходила понад берегом, де ще недавно казковий юнак рятував її від неминучої смерті, і напружено роздумувала про те, як має діяти, коли несподівано зустріне учителя. Що йому говорити, як виправдати свої наміри? Переконувати, звертатися до серця, до найсвятіших струн душі? Він поцікавиться, чому вона не ввійшла в контакт з ним, а обрала стежку авантюри?

А, даремні всі ці копання в душі. Недостойна гра. Хіба суть в тім, щоб виправдати себе перед власним сумлінням або перед умовною мораллю світу? Головне знати, що ти діяв монолітно щодо волі власного духу, понад всяким вибором, котрий завжди знаходить найхимерніші пояснення своєї "правоти". Вибір - це ще непевність, це ще оцінка. Свобода - нерушима дія, для якої будь-який вибір виключається. Цілковита судженість. Парадоксально? Може. Але в цій парадоксальності - велика правда.

Жанна інтуїтивно відчувала, що він має з'явитися тут, де вони вперше торкнулися серцями. Якщо карма звела їх на спільній стежині і вони належать одній долі, то задумане здійсниться понад всякими перешкодами і опором людей чи стихій.

Вона відчувала, як холодні дрижаки потрясають тіло, хоч довкола було парке повітря тропіків. Загорнувшись у плащ, сіла в заглибині між скелями, слухала пронизливі крики чайок, котрі змагалися за кращу здобич край берега. Думала про ймовірність того, що має статися. Яка закономірність такої ймовірності, ким вона може бути визначена? Чи ймовірна поява самого життя у всеосяжному царстві космічного холоду та мільйонноградусного буяння вогняних океанів зірок? Який відсоток можливості реалізується в таємничому процесі зародження вітальності, і хто гарантує стабільність існування екзотичної форми буття матері? А може, природа полюбляє саме неймовірні рішення, казкові результати тих чи інших процесів? Може, природі "нецікаво" добувати тривіальні плоди з своєї динаміки і вона радіє несподіваним знахідкам? Чи не в такою радістю саме життя? І оскільки життя в екзотичним утвором творящого випадку, то воно в своєму плині освячує теж несподівані явища та події, котрі діаметрально протилежні законам математичної ймовірності.

Згадала дивний історичний факт саме такої унікальної неймовірності. На острові, де височів грандіозний вулкан Кракатау, було місто, де жили тисячі людей. Була там і в'язниця. Туди рідко садили людей. Одного разу до пожиттєвого ув'язнення засудили молодого хлопця, котрий випадково став убивцею. Минали роки, і ось раптово прокинувся вулкан. Острів розлетівся на друзки, сотні тисяч людей загинуло. Загинули практично всі - йоги, володарі, ремісники, жерці, судді. Врятувався лише засуджений юнак, камера якого уціліла на скелі - одна камера з усієї в'язниці, яка теж пішла під воду.

Жанна нервово засміялася, уявляючи цю подію. Справді, чим можна пояснити такий "жарт" вищої сили, чи природи, чи якоїсь шаленої, надлюдської ймовірності? У які математичні моделі вміститься "можливість" такої події? Може, сама стихія життя підказує нам, щоб шукачі діяли й творили парадоксально, божевільно, всупереч узвичаєності традицій, бо саме там відкривається щось несподіване, те, що дарує нові сили й можливості.

Минав день. Берег був пустельний. Жанна знемагала від дум. Перед заходом сонця дала знак морякам наблизитись до берега. Повернулася до шхуни мовчазна й відлюдна. Вночі майже не спала.

На світанку, ще до сходу сонця, знову була в схованці біля скель. Готувалася до безнадійного чатування. Та не минуло й години, як перед нею раптово виникла його постать.

Вона затремтіла, відчувши дивну слабість у всьому тілі. Знала, що Космоандр з'явився не випадково, що він якось побачив її.

- Дивна, - озвався він, обнімаючи її невидючим поглядом, сповненим аквамариного полум'я, - ти прилетіла до мене?

- Так, мій друже, - прошепотіла вона, - я не могла жити без тебе.

- Я теж думав про тебе. Думав і ждав. Ти ввійшла в моє серце, в моє сонце.

- Ти відчув, що я тут?

- Відчув, - просто сказав юнак. - Але першою відчула тебе Квіточка, моя подруга.

- Як? - жахнулася Жанна. - Вона знає, що я хочу забрати тебе?

- Знає, - спокійно-зосереджено підтвердив Космоандр, ступаючи їй назустріч. - І гуру теж знає.

- Чому ж він дозволив тобі прийти сюди? - помертвілими вустами запитала Жанна.

- Він сказав, що ти мовила правду.

- Учитель так сказав?

- Так. Він повідомив нас, що настає пора ураганів. Що птахи мають випробувати свої крила. І Зорептах, тобто я, має вистояти супроти бурі перший.

- Що означає - вистояти супроти бурі?

- Хто скаже? - задумливо мовив юнак. - Це результат зустрічі птаха й негоди.

- Невже моя поява і є така негода?

- Він казав, що негода - радість для сміливого птаха. Чому тебе це бентежить? Я завжди любив грім грози над океаном. Ти збудила в мені громовицю - тривожну й радісну!

- Ти підеш зі мною? Довіришся мені?

- Переконай мене, Дивна. Підхопи мене на вихор нового пошуку, щоб крила мої відчули рідну стихію.

- Як переконати тебе, Космоандре?

- Знайди в собі таку силу, як її раніше знаходив у собі учитель.

- Я вже казала тобі про мимовільний обман, до якого вдався гуру, щоб дати вам інше щастя, поза щастям бачення, котре недоступне сліпим.

- Дивна, учитель відкрив нам суть того, що ти повідомила. Ти казала правду і разом з тим неправду.

- Як це можливо?

- Дуже просто. У птахів життєвого потоку є безліч чуттів. Одні чуття є в одних, інші - в інших. Хіба щастя в тому, щоб захопити всі можливі чуття собі? Головне - виявити в повноті те, що в тебе є, що в тебе розкривається. Ти казала про неповноцінність. Це химерне поняття - визнання власної слабості. Неповноцінний той, хто мириться з умовним ступенем буття. Той, хто спить. А хто пробудився, тому відкрито шляхи до повноти осягнення радості. Учитель казав, що більшість людей, маючи око, маючи те, що ти називаєш баченням, насправді сліпі, вони дивляться не видячи. А можна бачити, навіть втративши орган, котрий передавав цю можливість. Чи правильно пояснив нам учитель? Відповідай щиро і правдиво, Дивна!

Вона з мукою дивилася на його променисте обличчя, збентежена такою граничною відвертістю. Готувалася до авантюрного вчинку, а тепер стала перед фактом чесної духовної гри. Учитель пропонує їй протиставити його шляху, його намірам - свої можливості, власну певність і силу, віру в правду переконань. Як їй знайти необхідні слова? Та хіба в самих словах суть того, що просить Космоандр? Хіба логіка тут допоможе, де діють сили таємничих чуттів?

Юнак чекав, прислухаючись до її схвильованого подиху, і тихий вітерець грався з його синьо-чорним волоссям. Вона стрімко наблизилася до нього, охопила гарячими долонями руку Космоандра.

- Що я можу сказати тобі в словах, мій друже? Ти володієш іншим розумінням достовірності, котре поза мовою. Я знову повторю лиш одне: птах радості не втратить свого щастя, коли йому відкриється ще один шлях пізнання. І цей шлях - бачення світла й кольорів - такий принадний, широкий і неосяжний, що ради нього можна звідати найжорстокіші бурі. Дарма шукати визначень для переконливості, ти збагнеш це лише тоді, коли відкриється око! Чуєш? Моя любов хай переконає тебе, що я кажу правду. Учитель твій щирий, але моя щирість не менша. Може, ми разом з ним творимо для тебе спільний шлях. І від обопільних зусиль він стане ще прекрасніший.

- Любов, - повторив Космоандр, ніби пробуючи слово на слух. - Любов... Ти любиш мене?

- Більше від життя, - щиро шепнула Жанна. - Поза тобою світ мені здається порожнім і марним.

- Це теж слово - любов?

- Це ураган. Це - вихор чуття. Мука й радість!

- Мука? - здивувався Космоандр. - Тяжке слово. Тривожне. Радість - крилата, громова, а мука - щось потаємне, нестійке, ненадійне. Невже я викликав до дії таке відчуття?

- Ти не збагнеш, доки не відчуєш. Любов - це бажання такої цілості, коли зникає світ і є лише він і вона! І в одній миті - безмежжя радості. Не муч мене, не вимагай передати в марних словах те, що приховане в інших виявах.

Вона не стримала себе і припала до його грудей, ніби прорвавши якесь коло остороги. Космоандр похитнувся від її несподіваного пориву, але жадібно обняв жіночий стан сильними руками. Кожна клітина його вибухла полум'яними протуберанцями, охопила все тіло багаттям. Почуття нап'ялися, мов тятива бойового лука. Він радісно закричав у захваті, не в силі вмістити таємничий сплеск емоцій, і той крик прокотився над пустельними пісками, мов поклик птаха, визволеного з клітки.

- Дивна, - задихаючись, мовив юнак, і голос його вібрував, ніби звуки співучої сопілки. - Дивна, я йду до спільного польоту з тобою. Я відчув поклик, що переважає все інше, відчуте до цього дня. Роби зі мною те, що хочеш, відкрий мені стежку до нового чуття.

У грудях Жанни прокотився холодок гордощів за свою перемогу. І почувся застережливий шепіт тривоги. Не поспішати! Не злякати ніжного птаха кохання! Вона підвела обличчя від його грудей, глянула знизу вгору в тривожні, розгублені очі юнака.

- Ти остаточно зважився?

- Так!

- Твоє рішення завдасть болю друзям, Квіточці, учителю...

- Вони не дали мені звідати такого шаленства бурі, як ти. В тобі - вражаюча сила, Дивна. Одним доторком ти пробудила мене до небувалої радості. Я хочу знати той світ і принести друзям тайну нової стежки.

- Як дати їм знати, що ти їдеш зі мною?

- Вони вже знають. Ти навіть не уявляєш їхньої чутливості. Всі наші птахи в тривозі. Але я маю звідати тайну ще одного народження. Я готовий, Дивна.

І тоді Жанна, вже не вагаючись, дістала з кишені мікрорацію і передала умовний сигнал на шхуну.

***

Минуло два місяці.

Позаду лишилися вихори шалених днів і ночей. Повернувшись до Пондишері, Жанна одразу приступила до підготовки генургійної операції. Всебічні обстеження показали, що Космоандр наділений ідеальним здоров'ям, а структура зорового органа позбавлена будь-яких патологічних деформацій. Секрет сліпоти, очевидно, прихований в сплетінні нейроконтактів: десь там залишилися незамкненими комунікації нервової тканини. Їх мала регенерувати, відтворити генургійна активізація першозиготи. Багато фахівців не визнавали парадоксальної теорії мадам Мішо, вважаючи, що зигота повністю зникає, давши першоімпульс формуванню ембріона. Проте тонкі дослідження динаміки геноглибин підтвердили, що першозигота залишається незмінною впродовж всього життя людини, ніби консервуючи в недоторканості ідеальний першообраз генетичного коду індивіда. Центр локалізації зиготи мадам Мішо тримала в секреті, вважаючи, що злочинні маніпуляції з первісним кодом можуть завдати великого лиха людям.

Пробудження в першозиготі регенеруючого імпульсу для відродження того чи іншого органу, ущербного від народження, давало разючі результати. Клініка мадам Мішо не могла відбитися від напливу бажаючих "омолодитися, регенеруватися, зцілитися, трансформуватися". Проте Жанна бралася лише за виняткові завдання, коли людині було нічого втрачати. З одного боку - клініка отримувала переконливі результати, а з іншого - радість людей, повернутих з безодні відчаю та приреченості до світу нормального, повноцінного життя.

Підготовка Космоандра до операції тривала три тижні. Цей час він перебував за межами Пондишері, на віллі мадам Мішо. Був тихий, зосереджений, чутливий. Жанна лише вечорами зустрічалася з ним, розпитувала про його душевний стан. Він прислухався до нечутних звуків, що линули звідусіль, і напружено відповідав:

- Чую крики... І стогін... Тут тяжко й тривожно. Нема жодної миті спокою. Ти казала про багато гнізд радості. Невже така радість у тутешніх птахів?

- Землі ще далеко до повної радості, - обережно відповідала Жанна. - Тут урагани й боротьба. Може, саме такі люди, як ти і я, покликані наблизити час радості для всіх? Зробити Гніздом Радості не окремі оази, як ваш острів, а всю планету. Тоді затихнуть крики, котрі ти чуєш, мій друже.

Він знову лишався на самоті, думав. І чекав.

Нарешті його забрали до клініки, поклали в ізольовану палату. Перед тим, як він мав заснути, Жанна та її два помічники проробили комплекс генургійних маніпуляцій: вузьким променем Z-лазера, квантового генератора біоенергії, було опромінено центр локалізації першозиготи в районі копчика, а разом з тим введено в кілька сотень соматичних клітин активних точок організму віруси з геноблоками, відповідальними за зорову структуру. Операція тривала три години. Космоандр заснув. І втомлена, сповнена тривоги та надії, Жанна звеліла залишити його в спокої. Сама залишилася в клініці, але не задрімала й на хвилинку, очікуючи ранку.

Ще до сходу сонця вона тихо ввійшла до палати, підняла штори. Широко розчинила вікно. Дихнуло морем, запахом троянд. Бляклі зорі звільна колихалися у тихих водах Бенгальської затоки.

На ліжку поворушився Космоандр, легко звівся на ноги. Відчувши її присутність, ступив кілька кроків назустріч. Стояв поруч, прислухаючись до її подиху, високий, стрункий, ніби еллінський Аполлон. Жанна тривожно очікувала: що він відчує після генургійної операції?

- Дивна, ти все зробила, що хотіла?

- Так, мій друже.

- Моє тіло горить.

- Тобі погано? - турботливо запитала вона.

- Просто я не відчував такого стану, - ніби до чогось прислухаючись, сказав Космоандр. - Я був на острові, розмовляв з учителем, з птахами радості. Буря терзала наш притулок. Вихор підхопив мене і поніс. Було боляче й холодно. А потім - гаряча хвиля прокотилася від ніг до серця і хлюпнула сюди. - Юнак показав на заглибини очей. - Потім все затихло. І почалося знову. І так тривало довго. Я заспокоївся, але тіло моє мовби проходить крізь сонячне полум'я. Ніби я і сонце - окремо.

- Підійди сюди, Космоандре, - хвилюючись, озвалася Жанна. - Дай мені руку. Повернись обличчям до моря. Ти відчуваєш море?

- Воно кличе мене. Воно шепоче мені про друзів, яких я залишив. О-о-о! Що це зі мною?

- Що ти відчуваєш?

- Тут... ось тут... де має відкритися... як ти казала? Де має бути око... О-о-о! Море бризкає розпеченими краплями, і ті краплі всі летять сюди. Чому? О-о-о! Чому море гнівається? А там, там, понад ним... вогненна смуга... вона стискує моє чоло. Дивна! Це те, що ти називала баченням?

- Зажди, Космоандре! Зажди, коханий! - обнявши його, ледь не плакала жінка. - Ти почав бачити. Око твоє пробудилося. Але це незвично. Все нове - незвичне! Коли народжується дитя, боляче матері й новій істоті!..

- Ти говориш незбагненне, Дивна! Це лише слова. А реальність рушиться. Зоряна домівка дрижить, руйнується. Якась буря розхитує світ!

- Тобі так здається, друже! Ти не хвилюйся! Тобі треба осмислити нові враження. Ти тепер, як дитя. Заспокойся. Те, що ти називаєш краплями, то відображення зірок у воді. Ти їх відчував якось інакше, а тепер - кожна з них окремо.

- Окремо, - вражено прошепотів Космоандр. - Окремо! Ось воно! Тепер я зрозумів. Око розділяє... розрізує...

- Не поспішай заперечувати, - прошепотіла Жанна, - не опирайся новому. Прийми його в себе, як таємницю, як те, що тобі дарується для радості.

Космоандр замовк, тримаючись руками за підвіконня. Груди його високо здіймалися, все тіло вібрувало. У сутінках світанку Жанна бачила широко розплющені очі і прорізане зморшками чоло. Раніше в нього не було жодної борозни на лобі, а тепер несподіваний біль пройшовся по ньому плугом страждання.

Свідомість Жанни знемагала під гнітом сумнівів: можливо, не треба було так блискавично вводити його у світ о к а? Підготувати психологічно, чуттєво. Прокласти місточки асоціацій. Адже він вихованець цілком іншого космосу, ніби пришелець тут, у сфері кольорів, проміння, яскравостей. Все це травмує його, бентежить, лякає.

Обрій над мором налився ніжним багрянцем, потім запломенів жовтогарячими барвами, стріли ще не видимого сонця пронизали хмарки в небі, і вони затріпотіли райдужними вогнями у передчутті появи господаря життя. Космоандр здригався від кожного спалаху в просторі, здавалося, що кожен яскравий об'єкт пропікає його наскрізь, завдає невимовного болю. Він одвертав обличчя убік, заплющував очі, а потім знову відкривав повіки, мужньо приймаючи на оголені нерви чутливості потік пекучої реальності.

Зненацька юнак закричав. Тужливо, відчайдушно, як смертельно поранений воїн. З-за обрію з'явилося сонце, і його ще зм'якшений промінь торкнувся Космоандрових очей. Він закрив обличчя долонями і застогнав:

- Дивна! Де ти?

Вона охопила юнакове обличчя долонями, притисла до грудей. Безтямно шепотіла:

- Терпи, коханий. Будь мужнім. Ще трохи. Ще мить...

Він вирвався з її обіймів, знову підвів лице назустріч болю і ударам променів. Світило повністю викотилося над морем і прослало на водах палаючу дорогу. Сльози котилися по щоках Космоандра, світ дробився на частки у тих краплях страждання.

- Тепер я збагнув, Дивна. Я збагнув, чому ви не цільні. Той, хто творив вас, залишив у вашій цільності рану. Око - це рана. Все розсипається... все дробиться на краплі. Моя радість губиться навіки. Невже оце, що я бачу... невже таке сонце?..

- Сонце, коханий! Світило, що дає життя.

- Я відчував його в цілості з усім: із собою, з птахами, з друзями... Я плив на човнику радості, а сонце було крилом... моїм крилом. Воно билося в моїх грудях, воно давало мені силу, легкість. Воно було в серці, в руках, у слові, у веселощах... А тепер... воно далеке і чуже... Воно котиться вдалину, і я вже не можу торкатися його, як раніше... О-о-о! Дивна! Тяжкий твій подарунок! Болить мені, болить!

Він упав на підлогу, заметався по ній, ніби розчавлене звірятко, ховаючи обличчя від світла, що набирало сили. Судорожно вчепився нігтями в повіки, наче жадав позбавитися того, що завдавало жорстокого болю. По щоках потекла кров. Жанна скрикнула і стала перед ним на коліна, намагаючись відвести його руки від обличчя.

- Не смій! - кричала вона. - Ти покалічиш себе! Ще кілька годин, днів... І все ввійде в норму! Ти заспокоїшся. Чуєш? Не смій!

Вона зірвалася на ноги, зашторила вікна. Пітьма знову запанувала в палаті, і Космоандр затих. Важко дихаючи, він знайшов руку жінки, слабо потис її.

- Не гнівайся, Дивна. Ти чекала іншого. Ми обоє... я і ти - помилилися. Я поспішив. І поспішила ти. Але сталося. І треба летіти далі. З пораненим серцем... Я прийму твій дарунок, Дивна, прийму повністю! Увесь твій болісний світ. Хай він пече мене, хай спопеляє. Учитель попереджував, що мене очікують бурі. Ось вони... Це лише перша. Тільки ти не залиш мене, подруго. Не залиш в самотині, на чужині...

- Я буду з тобою, - плакала жінка, пестячи його обличчя і цілуючи чоло, - я завжди буду біля тебе.

За кілька тижнів юнак призвичаївся до нового відчуття, зумів узгодити його з своїми колишніми асоціаціями, з попереднім світосприйманням. Проте колишня радість і легкість затаїлася десь у глибинах єства, а весь він став, мов оголений нерв, відкритий назустріч невблаганним атакам безжальних променів. Жанна одвезла його на віллу і помістила в затишних апартаментах.

Космоандр зажадав широкого знайомства з тим світом, куди він потрапив. Жанна зауважила, що для цього треба навчитися читати, розуміти термінологію тутешніх мов, ввійти в принципово інший плин косморозуміння. Це теж нові вихори й урагани, болісні для психіки. Чи витримає він їх?

- Кожну стежку треба вичерпати до кінця, - сказав юнак. - Ти повела мене, показуй свою казку далі. Я хочу бачити все тяжке, але й прекрасне. Має ж бути в твоєму світі щось прекрасне, бо інакше - як би ти тут жила?

Космоандр виявив унікальну здібність до засвоєння не знайомої раніше інформації. За півроку він уже блискавично поглинав філософські книги та наукові трактати, за рік прекрасно розбирався в течії планетної історії, міркував про її перспективи. Проте не бажав кудись мандрувати, зустрічатися з людьми. Запевняв, що йому досить знайомства з телевізійними передачами. Переглянувши з десяток художніх та документальних фільмів, він сказав, що тепер розуміє учителя і його наміри, котрі лягли в основу формування Гнізда Радості. І ще додав, що учитель глибоко помилявся, мріючи про успіх експерименту. Помилялися і мудреці та йоги минулого, жадаючи одноосібно або невеликими групами прорватися до сфери свободи. Людство неподільне, воно переплетене єдиним вузлом генетичної спільності, причинності, спільним покликанням. Вихід має бути знайдений для всіх, а не для окремих шукачів.

Юнак прийшов до висновку, що око - могутній орган, але в суті своїй хворобливий. Вивчивши прадавню символіку, він асоціював о к о з образом Люцифера-Світоносця, котрий повстав супроти Єдності, обмеживши свої володіння можливостями видимого космосу, залишаючи таким чином незліченні багатства всесвіту поза сприйняттям, а отже - поза усвідомленням. Звідси його біль, озлобленість, відчуженість, страждання неповноти. Тому й люди, жителі люциферіанського світу, страхаються пітьми, населяють її потворами своєї нерозумності або віддають у володіння небуттю...

Космоандр спочатку палко прийняв дарунок любові, кілька тижнів жагуче купався в озері ніжності та пристрасті, та незабаром охолов до тілесних проявів почуття і рішуче обірвав інтимні стосунки з Жанною. Вона не наполягала, розуміючи тонкі нюанси душевних метаморфоз юнака, оберігаючи його суверенність і незалежність у пошуку чуттєвої тотожності.

Незабаром настала кульмінація. Космоандр повідомив Жанні, що хоче сказати їй щось важливе, те, що матиме вирішальне значення для їхнього дальшого шляху. Вона прийшла до його кімнати тривожна й насторожена. Він сидів на килимку у позі лотоса, заглибившись у себе. Як завжди, лише напоясник прикривав його стегна, а оголене тіло мерехтіло бронзовими відблисками у сутінках вітальні. Юнак підхопився назустріч їй легко, ніби птах.

Був, як колись на острові, натхненний і веселий. Схилившись, поцілував їй руки.

- Дивна, до мене повернулася радість.

- Я щаслива. Я передчувала, що настане мить і ти...

- Зажди, подруго. Може, це не те, що ти очікуєш. Дай мені сказати все. Ти народила мене заново. Ти вбила мене... і народила... воскресила... Ти подарувала мені планету муки, відкрила страшну правду самообмеженого світла. Любов'ю своєю ти захистила мене від безжальності променя. І нарешті я знову відновив силу крил, я можу літати поміж грозовими хмарами твоєї тяжкої сфери. Тепер пора повторити тяжкий експеримент. Мене чекають друзі в Гнізді Радості. Їм теж належить пройти ворота муки.

- Ти хочеш повернутися до учителя? - холонучи від його рішення, озвалася Жанна. - Ти покидаєш мене?

- О ні, - ласкаво відповів юнак. - Я хочу, щоб ти була вічно зі мною. Попливемо до Гнізда Радості, учитель буде щасливий зустріти нас.

- А далі... далі що?

- Ти повернеш всім птахам б а ч е н н я. Всім, хто захоче. І ми будемо шукати шляхи для польоту в Зоряну Домівку, вже здолавши тяжіння й муку земної сфери. Не вирощені в теплиці наївні пташата, а загартовані болями орли буряної стихії. Я переконаю вчителя у доцільності такого шляху.

- А я, Космоандре? Що буде зі мною?

- Ти? Хіба ти не бажаєш розділити зі мною всі радощі й болі пошуку? Дивна, ти ж запевняла, що любиш, що ми з тобою - одне ціле.

Вона губилася в пошуках відповіді. Розуміла, що юнак подолав і жорстоку невблаганність болю, і ніжні тенета егоїстичного кохання, прагнучи далі - у невимірність нових почуттів, жадобу осягнення яких лише розворушило розкриття ока. Хіба могла вона навіть подумати про таке? Гадала, що, отямившись від потрясіння, Космоандр стане її вічним супутником, другом, коханцем, зберігаючи вдячність за відкриття цілого всесвіту. Сталося інакше. Кільце замкнулося. І бумеранг, кинутий нею у простір карми, повернувся назад, безжалісно рвучи ниті, які вона так відчайдушно сплітала.

- Космоандре... Я не готова до такої стежки. Я мріяла, що ти будеш зі мною, допоможеш відкривати таємниці життя, полегшувати людям тягарі буття. Ти ж на собі відчув, які можливості отримала наука. Генургія лише розпочинає свої дитячі кроки - і вже такі обрії. А що далі?

- Дивна, про що ти мовиш? Хіба я дарма знайомився в вашою кривавою історією? Може, ти, може, всі жителі вашої сфери звикають до того, що діється в світі і вважають це "нормою". Але я... не можу... Жодного дня не можна втрачати, а шукати, шукати, шукати виходу з інферно муки і ненависті. Будь-які казкові можливості марні тут, де окремі щасливчики осягають вершини знання й насолоди, а мільйони знедолених перетворюються в безпомічний реактив так званої еволюції. Ждати стихійних змін? Скільки? Мільярди літ? Чи мільйони? Навіщо ж нам розум і мудрість? Хіба не краще невтомно прагнути нових обріїв?

- Це не для мене, - втомлено озвалася Жанна. - Є певна межа сил і можливостей.

- Межа - у безмірності? - здивувався юнак. - Я відчуваю, що ступив лише крок за стіну таємниці. Ще нічого не знайдено, ваш мудрець Ауробіндо, книги якого я прочитав, прекрасно сказав, що перемога має відбутися тут, на цій багатостраждальній і такій маленькій Землі, але вона прогримить для всієї зоряної, а може, й надзоряної домівки.

- Ти справді ще дитя. Емоційно, розумово, фізично. Ти можеш здійснити прорив, про який мрієш, мій друже. А я - вже вичерпала силу творчого пошуку. Все, що сталося між нами, спочатку окрилило мене, а потім... спустошило... Я допоможу тобі. І радітиму твоїм успіхам, а сама залишуся на своїй стежині. Моя праця ще потрібна людям. Простим людям, котрі навіть не догадуються про існування безодні можливостей. Одного тільки попрошу в тебе, коханий...

- Що, Дивна? Чого ти бажаєш?

- Коли настане час твого торжества, коли крила твої стануть всесильні... не забудь про мене у зоряному вирії, не забудь про Землю... і спробуй хоч на мить знову сісти на неї...

- Не забуду, кохана...

Повернутися у "Творчість" | Початок матеріалу

© 2016 Олесь Бердник. Офіційний сайт.
Використання матеріалів цього сайту дозволяється при умові посилання на www.berdnyk.com.ua