пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ






Повернутися у "Творчість"

Пітьма вогнища не розпалює...

Психоаналітична феєрія
(уривок)

РЕКВІЄМ У ДЕНЬ ПОМИНАННЯ РІДНИХ ДУШ

Блискавице, блискавице!
Ти - небесная дівице,
Зупинися, стань!
Дай на тебе подивиться,
Дай на тебе помолиться,
Матінко повстань!

Зупинитись я не можу,
Б'ю у силу стоворожу,
Це - моє життя!
Хочеш мчатися зі мною?
Стань вогнистою стрілою,
Стань без вороття!

Хай течуть у море води,
Хай ворушаться народи,
Ти - лети в блакить!
І тебе народить знову
У ясне життя громове
Блискавична мить!

Друзі мої, рідні мої, як же нам жити далі? Як віднайти спокій, щоб знову сміятися, спати, працювати, сідати до столу, цілувати кохані вуста, розмовляти з людьми про буденні речі? Я знаю, що ви мені відповісте на цей болісний реквієм душі... Так було одвіку, таке веління життя, так сотворено світ, ми нічого не можемо вдіяти супроти законів Природи чи Бога, підростають діти, ми їм готуємо шлях до радощів і горя, до падінь і перемог! Така динаміка і логіка цього світу, і повставати супроти нього - марна трата часу і енергії духу! Вип'ємо, згадаємо добрим словом наших незабутніх і будемо сподіватися, що й нас, можливо, дехто спом'яне незлим, тихим словом...

Знаю, знаю таку відповідь і ще тисячі інших - і від цього знання ще страшніше, бо найлогічніші слова втіхи та розради позбавлені найменшої переконливості, і я жахаюся пустелі безнадійності, що випалює моє серце пекельним самумом буття.

Ще ночами мерехтять зорі, вдень сяє, як і віки тому, Сонце, ще милують наш зір квіти, ще весело сміються діти й співають птахи... Та проте хіба це той Всесвіт, котрий був учора? У цьому Всесвіті, де ми нині зібралися над прахом недавно живих і радісних людей, вже втрачено для нас щось таке суттєве, що, можливо, довіку не зняти стрічку жалоби з душі. І зірки мені здаються ранами в темно-блакитних грудях неба, і Сонце стікає кров'ю райдужних променів, і квіти ніби сліди смертельно поранених бійців, котрі з болісним зойком прощання відійшли за обрій буття, і спів соловейка мов плач за безжально розвіяною марою наших дитячих мрій та вірувань. На що ж ми сподіваємося, друзі мої, рідні мої?

Як ми легко забуваємо спільне минуле! Як байдуже проходимо степовими путівцями, навіть не глянувши на високі могили, що примарами маячать над обрієм? Хто там похований? За що убитий? Куди прямував, кого кохав, кого народив, залишив у буремному світі? Чи живі ще його спадкоємці, чи відчувають вони тяжіння цих могил - знаків бунтівливого духу?

Чую легковажно-п'яні слова: так було завжди, так було одвіку. Так жили діди й пращури... А хіба від цього легше, коли ми повторимо цю формулу загальнолюдського безсилля? Не втішайте мене, не заспокоюйте, не підсовуйте готових штампів, змайстрованих сліпцями, або лукавцями для сліпців і лукавців, або сплячими для сплячих!

Мій діду Василю! Більше піввіку минуло, коли ти помер з голоду у тридцять третім році, проте я й досі не можу збагнути - як можна змиритися з твоєю безглуздою смертю? Ніби ще вчора бриніли струни твоєї кобзи, ніби тільки що лунав твій тихий, ласкавий голос, сяяли прозорі юнацькі очі. Для чого ти мандрував на кораблі довкола світу, навіщо заглиблювався у таємниці походження світів та людей? Ніхто не перехопив твоєї естафети, ніхто не поцікавився тим, що ти побачив у туманах буття!.. Замовкли струни, відкотився у вирій голос, склепилися повіки, а руки... ніжні руки, що гладили мене по голові у дитинстві, струхли в глибині мовчазної Землі, котра однаково жадібно ковтає царів і рабів, псів і рептилій, бджіл і скорпіонів.

Тату, в той день, коли ти вже відходив у країну тайни, я безжурно сміявся з друзями, обмірковуючи марні, байдужі речі, вважаючи, що це і є життя, що це і є похід до завершення життєвої містерії! І ось телеграма, поїздка додому, в село... і твоя агонія на руках у сестри моєї. Я ринувся в Бориспіль за кисневою подушкою, я сподівався зупинити мізерною дурницею наступ такої сили, проти якої безсилі найвеличніші володарі Землі. А може, й Всесвіту! О наївні донкіхоти!

А потім, коли я вже був у таборах на Уралі, прийшла телеграма про твою смерть, сестро моя згорьована! Чому, чому ти поспішила стрибнути на той корабель, котрий пливе в туман і ніколи не повертається до цих берегів?

А повернувшись, я день за днем бачив згасання старенької матері... і не міг навіть на годинку зупинити того нещадного потоку щезання. Проси, кричи, хапай за крила вітер! Дарма! Блакитні колись очі, тихий рідний голос, щира душа - все тане на свічі незримого вогню...

Та що я кажу про своїх рідних!? Хіба вся Земля не всіяна трупами рідних інших людей? Хіба всі ми - не Єдина Родина, загублена в просторі й часі? Чому ж ми лише наївно, легковажно теоретизуємо, шукаючи словесних пояснень смерті - пояснень релігійних, наукових, містичних... і звичайних - життєвих, тривіальних... Серце моє повстає супроти будь-яких пояснень, воно плаче, ридає, голосить: Олесю, це вже навіки, навіки, навіки! Якщо навіть батько твій у світах потойбіччя, а чи в наукових "паралельних" сферах стане якимось потужним титаном чи чаклунською істотою з вражаючими можливостями, то вже буде хтось інший, а не той, хто носив мене у широких долонях, коли я безпорадно дриґав ніжками у сповиточку, не той, хто катав мене на велосипеді в пустельнім херсонськім степу, не той, з яким я будував убогу хатину нашу в селі над Дніпром! Ми стояли з матір'ю та сестрою над могилою батька, і я все чекав, що хтось подасть мені таємний знак, як перебути трагічну хвилину. Проте все довкола мовчало. Лише люди щось гомоніли, півча місцевих бабів старанно й щиро проводжала свого покійного ровесника тисячолітніми речитативами та молитвами, а сестра дивилася в небо змученим поглядом і шепотіла майже безгучно: "Яка туга! Яка страшна туга!"

На поминальному вечорі було майже все село, говорилося чимало хороших слів про покійного, повторювалися якісь його думки, слова. А я відчував усім серцем: людям залишається лише плівка, порожній інформаційний знак діянь та думок того, хто покинув цей світ. Естафета відсутня, треба чесно визнати це! Хіба намальований або описаний у слові смолоскип тотожний живому вогню? Хіба він може зігріти, запалити, осяяти? Хіба Пушкін живе в "пушкінознавцях" або Кобзар у "шевченкознавцях"?

Друзі мої, рідні мої!

Ви всі такі розумні, освічені, досвідчені, м'яті-перем'яті життям і поєдинками з супротивними силами. Знайдіть же для мене краплину віри й певності, зернятко глузду, з якого виріс би паросток цілковитого знання, а не риторики! Я сам умію мудрувати, складати фрази для пояснення того, що не може бути пояснене, я сам можу повторити безліч афоризмів та "крилатих" думок відомих людей. Дайте мені таку відповідь, котра дорівнювала б суттю своєю Сонцю, Вітру, Воді, Землі, Повітрю, Вогню, щоб вона - та відповідь - уже не вимагала подальших пояснень. Скажіть же мені: навіщо ми хоронимо в землю близьких, далеких, рідних і нерідних, ворогів і байдужих? Навіщо йдемо вслід за ними, поповнюючи ґрунт, родючий гумус власними тілами? Невже лише для того, щоб хапнути свою порцію повітря, земних плодів, чи ковток джерельної води, а чи судорогу щастя в коханні, насолоду владолюбства або наукового пізнання?! Хто й навіщо запустив для нас страхітливу небесну карусель, що поглинула міріади життів і не хоче зупинятися досі, проте погрожує апокаліпсичною катастрофою?!

Скажіть мені, не мовчіть!

Проте навіщо я питаю у тих, хто позбавлений такого знання або ніколи й не думав про нього?

Ми змагаємося, шукаємо, кохаємо, будуємо, руйнуємо, прагнемо, вертаємося, вмираємо! Ми стверджуємо, проклинаємо, оспівуємо! Та найдивніше те, що здійснюємо ураган дій, не відаючи, хто ми й звідки?!

Не маючи критерію, не маючи розуміння самих себе - навіщо будувати й убивати? Може, варто зупинитися й оглянутися? Може, коли многі замисляться, то загадка з'ясується? І тоді ми з ясним розумінням завдань, за ВЕЛІННЯМ ДУХУ ІСТИНИ, а не ложних "законів", ринемось до нової дії, нового чуття, нової мислі, і тоді засяє Реальне Буття на попелищі "лежачого в злі світу", про який бідкалися і прадавні гностики та євангелісти, і сучасні поети, і гімалайські махатми та запорізькі характерники, чутливі діти сучасності і страждаючі матері всіх країн та віків, котрі дають життя всім сущим у страшних муках...

Друзі мої, рідні мої!

Я з побожністю цілую хрести на могилі батьків, родичів, пращурів і звертаюся до живих. Я не прощаюся з тими, хто замовк навіки в глибинах Праматері Геї. Сідаю до робочого столу, щоб спробувати розмотати, розплутати "Гордіїв вузол" нашого спільного інферно-пекла. Розрубати його, як це робив колись Олександр, - неможливо! Хай я лише один з тих, хто замислюється над сутністю Буття, проте ми так глибоко зав'язли в трясовині невігластва та самообману, що будь-яке зусилля до Звільнення - виправдане!

Ці рядки - спроба збагнути себе, тобто - збагнути Світ!..

*******

Постать Крона розтанула. Натомість в стереоекрані з'явився Алесандро Діас - відповідальний секретар Світової Ради, смаглявий мулат з чорними очима, енергійний, рухливий. Він коротко, виклав зміст надзвичайної пригоди, зауважив, що втеча групи дітей має важливе значення для дальшого поступу земного соціуму, закликав серйозно сприймати і аналізувати прощальні звернення втікачів і надсилати свої міркування до Світової Ради. Після цього попередив, що будуть демонструватися відеофільми, передані дітьми вже після старту космокрейсера з Планети.

Одразу ж на екрані з'явилася постать Віктора-Будяка. Речиславу перехопило подих. Йому здалося, що син сумно й докірливо дивиться прямо йому в очі. Мабуть, такі воно й було, тому що перші слова звернення призначалися саме батькові.

- Татку, я знаю - тобі боляче зараз. Проте сподіваюся, що моя вина зм'якшується нашою останньою розмовою. Гадаю, що тепер матеріалу для роздумів вистачить не лише тобі, а й всім авторитетним людям, у руках яких - доля Землі, доля Людства. Ще раз - прости й прощай, татку! Тепер ти - лише один з людей Планети, а тому моє слово - до всіх!

Будяк якусь мить помовчав, ніби підшукуючи потрібні слова. Потім звів погляд угору, стріпнув кучерями і дружньо всміхнувся.

- Батьки! Постараємося уникнути зайвих слів, зайвих сентиментів. Обійдемося без сльозливих пробачень і пояснень. Гадаю, що ви зумієте проаналізувати глибину й серйозність проблеми. Ми, безумовно, порушили "правила гри", що їх ви нам, власним нащадкам, одвіку нав'язували. Чому? На це треба відповісти...

Чи наш крок буде успішний, чи абсурдний в буттєвій течії, а чи тупиковий... хай розсудить Доля, як вищий арбітр Реальності.

Люди Землі! У розмові з рідним батьком я намагався аргументувати глибше... тепер спробуйте збагнути лише символічну суть того настрою, що штовхнув нас на втечу... скоріше, не втечу, а своєрідний "кесарів розтин" історичної плівки, в якій ми задихнулися... своєрідне самонародження.

Ми приходимо до вас із таємничого вирію, із невідомого казкового краю, про який складено стільки легенд, пліток і забобонів. Проте чи відаєте ви бодай крихітку про закономірності нашої появи у вашій Реальності? Ви сприймаєте нас і реєструєте як нові, жадані партії рабів. Так, так! Не обурюйтесь! Бо хіба є у новонародженої дитини вибір? Ми потрапляємо в полон ваших алгоритмів - хай навіть найромантичніших, найбарвистіших - від першого слова до некрологу, що ним так нікчемно, комедійно завершується мізерна земна містерія. Вже тисячі літ ви безсилі знайти смисл буття. І нам нав'язуєте це безсилля. Так тчеться ланцюг приреченості і невігластва - понад віками й епохами. Чи знаєте ви, чи догадуєтеся - хто до вас приходить з Тайни у вигляді безпомічного малесенького раба? Батьки, вам байдуже це! Ви ліпите з нього свою подобу, щоб продовжити безглуздий і марний "пошук".

Що ви жадаєте знайти? Де ви загубили це "щось"? Хіба шукають птахи? Чи бджоли? Чи квіти? Вони знають!

А ви, озброєні "гнозисом" віків, все ще борсаєтеся у знеможеному пошуку, громадячи купу пристроїв, кораблів, роботів, бібліотек, картин, теорій, доктрин. Ми, діти, вирішили розірвати вікове кільце. Ми проклюємо Яйце Системи, щоб спробувати Політ Самодостатності. Загинемо? Хай! Хто скаже - що таке загибель? Може, нове Народження? Хіба може потужне прагнення завершитися порожнечею? Воно породить ЩОСЬ - тотожне собі. І навіть більше, ми певні цього!

Кожен з нас скаже кілька слів на прощання. З цих прощальних іскринок спробуйте скласти мозаїку розуміння.

Ми відлітаємо, як крилате сім'я кульбаби, у Всесвіт Можливостей, про які ще й самі не відаємо. Радості вам і мудрості, Батьки й Матері!

Речислав відчув, як незриме джерело енергії потрясає його. О ні! Це не архаїчне повстання дітлахів, це - глибинна реакція ембріональних, генетичних глибин антропофери на консерватизм і нечутливість керівної структури. Зарозумілі ідіоти! Як ми могли так пихато оцінювати сутність дітей ноосферної ери?

... Постать Будяка розтанула. На екрані з'явилася білява мініатюрна дівчина-підліток. Вона ласкаво всміхнулася оченятами-незабудками і сказала:

- Батьки! Моє ім'я Кульбаба! І я рада, що наш Водій Будяк згадав про крилате сім'я цієї чарівної квітки, яка щовесни кличе нас до Сонця...

Головний Детектив змахнув сльозу розчулення зі щоки. Правдива кульбаба! Беззахисне, ніжне, наївне створіння! Куди ти летиш? Що тебе штовхає з надійної, затишної Землі у безодню Невідомого?

Кілька років ми уважно, терпляче шукали сенсу і глузду в земній історії. Перегорнули стоси книг, переглянули десятки кілометрів відеоплівок, сотні кристалозаписів. І прийшли до єдино прийнятного висновку: все це досі в течії ілюзорного спектаклю віків. Прадавні гностики догадувалися про це, проте нащадки їх не послухалися. Який же фундамент ви, батьки, заклали в наші душі, яку естафету передавали з покоління в покоління? Я згадаю лише один взірець - ще міфічний, щоб ви збагнули патологію самих основ, на які опиралася споруда цивілізації.

З прадавності всі покоління заворожує образ героя Геракла - Геркулеса. Він так глибоко пронизав психосферу людства, що годі й замислитися - чи варто його обожнювати, чи відповідає він меті нашого самоформування?! Ми в Дитячій Республіці осмілилися щиро й відверто оцінити цю фундаментальну постать. І жахнулися сліпоті та дрімоті прабатьків. Кого ж вони вважали героєм і взірцем для наслідування? Сліпу й нещадну силу! П'ять тисяч літ "вихователі" базікають про "подвиги Геракла", навіть фантасти будують в книгах педагогічну модель формування душі за цими взірцями. А в суті - що там втаємничено? Не взірець, а попередження, адресоване творцями міфа прийдешнім поколінням: Геракл - генетична тенденція Людини, яку треба подолати. Перше - служба сили на користь нікчемних володарів світу, персоніфікованих в образі Еврисфея. "Герой" виконує абсурдні забаганки боягузливого й підступного володаря, навіть не замислюючись над тим, що силу можна обернути супроти деспота. Він убиває лева, нищить гідру, стріляє екзотичних стимфалійських птахів, виловлює священну лань Артеміди для насолоди царя, долає еріманфського кабана. Хто скаже, які унікальні тварини були викреслені з книги життя прославленим "героєм" та його послідовниками - гераклідами? Чи не стартував тоді імпульс екологічного розгрому біосфери і психосфери, який в двадцятому столітті поставив Планету на край прірви?! Власне, він у психосфері не подоланий ще досі! Ми, діти, перебуваючи поряд з старшими поколіннями, безсилі подолати цю силову тенденцію.

Батьки! Як ви могли проморгати прозорий зміст древнього попередження? Адже міфотворці однозначно показали, що отрута гідри, якою Геракл насичував стріли, стала вбивчою не лише для істот, у котрих цілив син Зевса, а й обернулася проти нього самого. Пам'ятаєте химерний детективний сюжет, де архілогічно ілюструється кільце причинної взаємозалежності? Кентавр Несс перевозить Гераклову дружину Деяніру через ріку, жадає нею оволодіти. Герой пускає в нього стрілу. Вмираючий кентавр дає на прощання Деянірі свою кров, змішану з отрутою гідри, запевняючи, що суміш має чарівні властивості і в разі потреби збереже любов Геракла до дружини. Наївна жінка вірить підступному кентавру.

І коли в її серці виник сумнів щодо вірності чоловіка, вона змащує чаклунською сумішшю плащ героя, в якому він має здійснити ритуал жертвоприношення біля вогнища. Розігріта отрута проникла в Гераклове тіло, він у страшних муках буквально здирає із себе плоть, і лише добровільна смерть на багатті припиняє страждання. Люди добрі! Де ж тут взірець героїчності? Ми бачимо лише тривожне застереження: зупиніться! Не виконуйте наказів земних володарів, котрі в ім'я тиранічних забаганок готові спаплюжити і знищити всю живу природу. Смерть невинних створінь неминуче обернеться смертю для вас самих!

Вся земна історія насичена такими ілюстраціями. А ви, батьки, продовжували годувати нас давніми побрехеньками, спотворювали душі юних поколінь стереотипами ганьби і марності. Гей, як чарівно! Геракл задушив Антея, сина Землі! Аякже, є за що хвалити прославленого убивцю! А хто ж такий Антей? Це - персоніфікація антів, дітей Геї, котрі дружили з Матір'ю, любили її, брали від неї силу і мудрість. Геракліди - то ахейці, данайці, які розгромили древню расу троянів. Від тої праісторичної катастрофи започаткувалася тенденція, що виросла в "мудрість" сучасної науки й мистецтва. Гераклідам вдалося культивувати ідею незримих небесних тиранів - олімпійців. Ось де суть троянського коня! Ось де розрив цілості! Пуповина розірвалася. Потекла кров. Сини Геї почали агонізувати. Ми й досі безсилі подолати наслідки прадавнього розгрому. А ви освятили "подвиги" власних руйнаторів!

Батьки! Досить того, що я сказала. Інше - хай підкаже вам глибина батьківської щирості. Не жалійте себе, як ми не жаліємо себе. Хай навіть наш вчинок катастрофічний або абсурдний, проте він дає поштовх до божевільних рішень! Лише божевільне рішення виведе Землю до нового обрію!

Радості вам і мудрості, батьки й матері! Прощайте!

Місце Кульбаби зайняла інша дівчинка. Вона вразила Речислава унікальною красою обличчя і стрункого тіла. Чорно-синя хвиля кіс, розсипаних по спині аж до пояса. Прозоро-карі очі, що вдивляються у простір, понад предметами цього світу, худорляве аристократичне личко, ніби виписане художниками Відродження. Вона помовчала якусь хвилину, ніби вибирала найбільш доречні слова. Потім співчутливо сказала:

- Мені жаль кидати Землю. Тут зародився пуп'янок моєї свідомості, тут я відчула себе людиною й жінкою. Тут я відчула силу Любові. Тут я познайомилася з болем Буття. Зрештою, саме тут я зустрілася з друзями, котрі летітимуть поряд у вирій зоряного океану. Проте саме тут я відчула й біль та жах в'язничної туги, задихнулася від безнадійності обмеженої історичної круговерті. Хтось повинен розрубати порочний вузол... бо розв'язати його - дарма пробувати! Знаю: вся структура земного інферно-тюрми скрегоче зубами, щоб зупинити нас, бо це - початок її саморуйнації. Але ми не зупинимося! Хай навіть все населення пекла, ридаючи й проклинаючи, благає нас залишитися - вороття нема! Батьки, на прощання прослухайте вірш-імпровізацію! В ньому - емоції світовідчуття, з яким я покидаю материнське лоно Планети...

Плачуть двері темниці,
В'язень виходить на волю.
В небі курличуть птиці,
Квіти на видноколі...
Йому всміхаються діти -
Далекі, ласкаві зорі,
Його обнімають віти,
І пісню співає море.
Йому вся Земля під ноги
Стелеться, мов стежина...
В'язень бесідує з Богом
І плаче, немов дитина.
Сльозина у нього грає
Райдугою на Сонці,
І Безмір здається раєм,
І небо все - охоронцем.
Нехай навіть все це сниться,
Наче в пустелі оаза.
Та плачуть же двері темниці,
На волю втікає в'язень...

Батьки! Не сумуйте! Ми ж ваші діти! І це ваше приховане бажання здійснюється в нашій втечі. - Дівчинка вітально підняла руки вгору і в своїй білій сукні стала подібна до небесного лебедя. - Я взяла собі ім'я Беладона! Чуєте? Назва рослини, що її боялися, а разом з тим милувалися. В ній - загроза: або здобудеш новий промінь свідомості... або втратиш навіть цей - архаїчний! Батьки й матері! Беладона вам радісно пророкує: не бійтеся! Я обіцяю вам від імені всіх друзів: якщо там, за обрієм відомого, вималюються казкові континенти іншого буття, ми принесемо це знання до рідного гнізда! Простіть і прощайте!

Наступним озвався до людей Землі широкоплечий русявий підліток, котрий назвався ім'ям найтрагічнішої рослини - Терен. Він згадав прадавню новозавітну містерію Христа. Торкаючись золотистих юнацьких вусів, що пушком сіялися над губами, хлопець схвильовано говорив:

- Ми ніяк не могли збагнути причини двохтисячолітнього лукавства людей. Прабатькам було сказано про нагальну необхідність прориву за межі жорстокої земної структури. Але хто всерйоз прийняв застереження Учителя? З його тривожного заклику зробили низку етичних тривіальних повчань. Невже ради моральних сентенцій варто було маніфестувати Голгофу? Дві тисячі літ містифікації! Як нам не соромно було називати себе людьми розумними? Сонна гусінь - ось хто наші попередники! Гусінь, яка забула, що в її надрах задихається зародок небесного метелика.

Ви скажете, що все те - відлуння далекого минулого? Що двадцять перший вік піднявся до космічних висот саморозкриття, самозбагнення? Гай-гай! Далеко не так! Багато в чому ми ще далі від благословенного часу нового народження. Мільйони наших ровесників полонені новітніми наркотиками - втечею у ПСІЛ-ілюзіони. Ми не збагнули величного імперативу, що все небесне поле - в нашій душі. Ось чому, відкидаючи волюнтарних деміургів в царині містики, ми творимо ще тиранічніших богів у образі так званих законів Природи. А самі стали тільки маріонетками, тінями в спіралях відчужених вируючих стихій. Тому не дивуйтеся, батьки, що наша група вирішила діяти відчайдушно і безповоротно. Осягнути нові площини буття в межах жорстких стереотипів неможливо, а без такої перспективи нам не жити! На прощання - кілька поетичних рядків про це.

Відкривай душі світлицю,
Випускай Огненну Птицю!
У безмір'ї, у захмар'ї
Жде нас Діва-Огневиця!

Хочеш жити в світі Духу -
Зви Чарівну Повитуху.
Із захмарного села
Баба Злагода прийшла.
Досить бою, досить зла,
Мати Лада підійшла...

Нащо нидіти і злиться,
Піднімайте вгору лиця,
До злагоди, до пригоди
Поведе нас Вогневиця!

На екрані поруч з Тереном з'явилися всі юнаки й дівчата: дванадцятеро втікачів дружно проспівали останній куплет і приспів:

Хочеш знову народиться
В Громовицю, в Блискавицю?
За воротами печалі -
Буйна Діва-Огневиця!

Хочеш жити в світі Духу -
Зви Чарівну Повитуху,
Із захмарного села
Баба Злагода прийшла.
Досить бою, досить зла,
Мати Лада підійшла...

- Ми закликали до своїх сердець потугу прадавньої Матері гармонії й краси, - сказав Терен. - Віримо, що Лада допоможе нам у світах небезпек і пригод. Прощайте, люди Землі!

Знову на екрані лишився один юнак. Назвався Дивооком. То було ім'я квітки, відомої більше як Петрів Батіг або Цикорій, такі ж блакитні, як у неї пелюстки, були очі в худорлявого сором'язливого підлітка. Він, ніби вибачаючись, м'яко промовляв:

- Я підтримую мого друга. Терен має рацію. Ми ще тисячі років тому могли б осягнути прорив у нову сутність буття. Але дозволили містифікаторам нав'язати численним поколінням грубу казочку про Битву в Небі, про перемогу Армії Михайла над Воїнством Сатани, про торжество Творця Світу. Прабатьки настільки недолуго мислили, що не спромоглися об'єктивно проаналізувати плин історичної реальності: кров, деспотизм, руйнації, обман, лицемірство, ошуканство, містифікації, бездуховність, екологічний розгром біосфери, занепад психосфери, - яких ще треба було доказів, щоб збагнути: в Центрі Світу поселився Ворог Буття? Прадавні гностики мали слушність: біля керма Планетарного Корабля причаївся Узурпатор. Ось чому проти вчення гнозису нещадно виступила церква. Та й не лише вона! У Світовому Інформі наша група розшукала ветхі манускрипти, свідчення героя шумерського епосу, Сина Зірниці - Ані. Він передає цікавий переказ - один з варіантів легенди про Повстання у Небі. Тільки завершилося воно перемогою Ворохобника. Батько Космічної Сім'ї, добрий і ласкавий Правитель Зоряного Царства, потерпів поразку, бо навіть не підозрював про можливість підступу. Зрадник засів у Центрі Буття. Керівна структура світів збереглася, проте вона була просякнута емісарами Узурпатора. Ясна річ, що, втративши мудре водійство, Космос неминуче покотився до занепаду. Попередній Правитель - Батько усамітнився з юним спадкоємцем у недосяжній для Узурпатора глибині Теосу. Звідти він і послав Сина з місією Любові до поневоленої Землі. Його знищували, гордували, розпинали, оббріхували, нарекли Сатаною. Згодом його ім'ям сотворили низку культів, ханжеських законів, етичних табу, цинічних заборон. Буттєва сфера проросла наскрізь лицемірством і розпадом. І ми зі своєю космічною технологією та гнозисом ніскілечки не втекли від лицемірства минулих віків...

- Дивоок, я з тобою! - палко вигукнула золотокоса дівчинка в блакитній сукні, стаючи поряд з хлопцем. - Справді, що можна було осягнути з допомогою етично-моральних імперативів та канонів? Хіба не була вся вікова практика церкви та школи дикою муштрою ніжного духу дітей? Хіба не формували з пластичної субстанції дитинності нещадних закривавлених ландскнехтів, громил для поневолення тих чи інших народів?

Батьки! Чому ми й досі сліпі щодо принципу так званої етичності? Хіба прекрасна квітка "етична"? Вона просто є те, що є. Гранична гармонія, консонанс краси. Не відносна - а всеосяжна, для бджоли, птаха, людини, звіра, Бога, Титана, для мінералів, бо вона все одухотворяє, все віталізує. Такою має бути Людина - реалізувати себе, свою прекрасну суть без імперативу стики чи моралі, без "заповідей", а просто так, як квітка! Щоб, діючи гармонійно, ми не пишалися, що "виконуємо заповіді", ніби дресировані звірі в цирку. Тисячолітнє панування "заповідей" показало, що все це - грандіозна містифікація. Шлях Синів Геї - Титанів - поза "етикою". Це шлях відновлення Любові між Дітьми й Матір'ю Геєю, між Духом і Батьком Ураном. Батьки! Не гнівайтеся на дітей, що порушили заборола табу, витворених в прадавності. Ви колись подякуєте нам за це свавілля. Радість прийде поза етикою, так як розквітає пуп'янок у квітку... А фантоми нехай щезають, ідуть туди, звідки вийшли, - у царство Мари.

Мара - Марі,
Зоря - Зорі,
Пливуть лелеки угорі...
В далеку путь
Вони несуть
Дитя нове і Нову Суть!..

Сонячнокосе диво щезло з екрана, назвавшись Березою. Потім з прощальними словами виступили одне за одним решта втікачів - Полин, Секвойя, Дуб, Лілея, Мальва. Слов'янські, індіанські, монгольські, ефіопські лиця. Чорні, зелені, сірі, блакитні очі. Палкі, нестримні рухи, нездоланна певність, а разом з тим - смуток прощання.

Речислав, забувши про те, що перед ним екран, не стримався й закричав:

- Куди ж, куди понесе вас божевільне рішення? Бідолахи, невже ви гадаєте, що Таємничий Космос - то іграшкові лабіринти у Містечку Розваг?

Ніби відповідаючи на його докори, останній з хлопців, котрий назвався Ломикаменем, спокійно й розважливо сказав:

- Ми розуміємо всю авантюрність задуму. Мова йде не про космічну прогулянку. Ми воліємо осягнути принципово нову Реальність, в якій суб'єкт і об'єкт злилися б воєдино. Земні традиції не дали нам такої можливості. Техноген - повністю полонив виробничі сили розуму, став диктатором пізнання. Мистецтво стало відчуженим баченням відчуженого світу. Сільське господарство ввійшло в антагонізм з Живим Тілом Планети. Ми захопилися монокультурою злаків, а тим самим убили гумусний організм Біосфери, розгромивши Едем - Єдиний Сад Землі. Відновити Едем в цьому світі неможливо.

Батьки, ви, безумовно, будете дорікати нам, що ми не лише без дозволу захопили експериментальний космокрейсер, генетичні запаси сотень представників флори й фауни, деякі лабораторні пристрої та реактиви... а й не лишаємо орієнтирів мандрівки. Знаємо - спробуєте розшукати нашу групу. Сподіваємося, що цього не станеться. Одне обіцяємо ще й ще раз - твердо, щиро: якщо знайдемо достойний плацдарм для Нової Віти - дамо знати Рідній Землі.

Жалкуємо, що не попрощалися з Раданом - улюбленим Учителем. Для нього кілька слів про узгоджене нами Правило Прориву. Він збагне...

Перше. Узгоджена історична "реальність" - апендикс Буття, нерозв'язний алгоритм. Еволюційна задача, над розв'язанням якої ми б'ємося багато віків, - не має відповіді.

Друге. Ця "реальність" використовує мізерну частку сил і потенцій того, що ми звемо Тілом, Єством. Всього кілька відсотків.

Третє. Все інше - в розпорядженні інших модусів та векторів Буття, що їх ми звемо інтуїцією, інстинктом, мріями, сновидіннями, проскопією, ретроскопією, ноосферою, психосферою, духосферою тощо.

Четверте. "Улюблена" людством "історична реальність" "склеюється" чим завгодно: релігією, наукою, історією, традиціями, забобонами, національними чи містичними звичаями тощо. "Клей" не має значення: може бути плюс, мінус, темний, світлий, етичний, антиетичний, жорстокий, ліберальний (аби тримав купи учасників "реальності").

П'яте. Збагнувши це, наша група поставила завдання: "розклеїти" апендиксну реальність, а таким чином визволити себе і тих, котрі захочуть повторити шлях втечі.

Шосте. Аналіз відомих історичних експериментів (релігія, йога, наука, філософія, досвід техногену) показав, що колективний вихід неможливий.

Сьоме. Потрібні мінімальні групи для монолітного усвідомлення виходу. Ми обрали число дванадцять. Додекаедр. Священний кристал Матері Світу. Очевидно, древні мудреці знали таємницю цього числа.

Восьме. Перше завдання: визначення фрагментів інших реальностей - у сновидіннях, у мріях, у відчуттях. Добудова цих фрагментів, гармонізація їх - уже свідомо. Формування - якнайповніше - реальності, що випливатиме з того чи іншого фрагмента. Для цього й потрібен інший світ, де відсутня деспотія психосфери минулих віків.

Дев'яте. Вивільнення свідомості від влади "апендиксної реальності" земної історії. Вільний перехід від реальності до реальності. Народження у Зоряне Громадянство.

Десяте. Знаходження точок, де зустрічаються інші реальності з цією - апендиксною. (Точки вибору, які не були реалізовані).

Одинадцяте. Нагромадження достатньої психоенергетики групи Прориву. Узгодженість вектора, прийнятного для всіх. Усунення магнетизму патологічної реальності. Контакт з Єдиним Потоком Цілості.

Дванадцяте. Крізь точки вибору (сингулярності) - прорив у Свободу, в Імпровізацію, в Континуальність... - Ломикамінь ще трохи помовчав, дивлячись десь убік, а потім завершив своє звернення словом до учителя: - Наш любий наставнику, ми глибоко сумуємо, що довелося покинути Землю, не попрощавшись з вами. Проте віримо, що гряде Нова Зустріч у прекрасній реальності Цілості. Чому я про це вирішив говорити тепер, адже нічого вже не зміниш? Мабуть, тому, що ми певні: ви будете шукати нас. Щоб зм'якшити гнів Учителя, ми на своє виправдання нічого не можемо сказати. Хіба лише те, що всі спроби розширити свідомість на шляху "накопичення інформації" про цей світ були даремними. Скоріше - навпаки! Накопичення було ядром на нозі каторжника, як у прадавніх в'язницях. Потрібен синтез фрагментів інших реальностей, які сходяться до спільної точки вибору, де б вона не була - у сні чи наяву. Саме тому у нас навіть не виникло думки - залишити бодай умовні пунктири нашого прийдешнього. Гадаємо, що все це - поза можливостями аналізу. Ще раз - прощайте, Батьки!..

Повернутися у "Творчість" | Початок матеріалу

© 2016 Олесь Бердник. Офіційний сайт.
Використання матеріалів цього сайту дозволяється при умові посилання на www.berdnyk.com.ua