пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ






Повернутися у "Творчість"

Тайна Христа

Повість-есе
(уривок)

У нічному небі потемніло,
Замигтіли зорі-промінці.
Між хрестами встали тіні білі,
То на раду сходяться мерці.

Ждуть вони у ніч якусь урочу,
Що до них посходяться живі,
І любов осяє мертві очі,
Встануть покоління вікові.

Лише треба кладку збудувати
Над безодні смерті і страху,
Ідолів жахаючих прибрати
Обабіч могильного шляху.

Тихо плине річище іскристе,
Слухає розмову прадідів,
Та лунає між вишневим листям
Супровід чаклунський солов'їв.

Не приходять ні сини, ні внуки,
Сплять у ямах тюрем і квартир...
А з безодні фосфоричні руки
У надії тягнуться до зір...

Чи можуть сучасники, розбещені чудесами цивілізації, цього "звіра з рогами ягняти", захоплені обіцянками земного раю, об'єднатися ім'ям Христа?

Дитяче запитання. Вже дві тисячі літ світ знає про Учителя Нового Завіту, повторює нібито Його Слова, поклоняється Йому, будує храми в ім'я Його, молиться Йому; та разом з тим Його Ім'ям сотні літ запалювалися вогнища інквізиції, на яких конали борці за Правду. В Ім'я Його йшли до бою армії християнських держав, топлячи в крові мільйони життів, руйнуючи міста, спопеляючи ниви і утвори людського генія. До того ж часто-густо супротивники піднімали над головами своїх войовничих орд стяги з Образом Христа, благаючи в Нього перемоги. За кого ж вони Його вважали? Невже за режисера ганебного історичного спектаклю?

Це сатанинське протиріччя має бути розв'язане, щоб поста Христа стала понад сумнівами й хитаннями. Не сліпа віра, а ясне розуміння й радісне довір'я до Учителя, котрий один лише може розв'язати складний вузол свого власного духовного явища, свого Народження в цьому страхітливому світі муки й божевілля.

Як це зробити? Як почути Його Голос? - гримить запитання понад віками.

Хтось чекає осяяння. Хтось шукає таємничих манускриптів у Гімалаях або в Єгипті. Хтось благає теологів та священнослужителів, щоб вони визначили суть Христа у хитросплетінні філософської логіки чи трактуючи перекази святих отців давнини.

Химерні бажання, - обуряться ортодокси. Є тексти Євангелія, є утверджені ритуали Божої Служби. Слухай, вникай, вір, сподівайся!

Та серце не приймає такої релігійної муштри. Невже не ясно не лише "віруючим", а й теологам та попам, що Бог має можливість і силу безпосередньо контактувати з серцями людей, що "писане" Святе Письмо, яке можна перекрутити, затемнити, дискредитувати, є незміряна нижчим варіантом контакту?!

Саме живий Контакт мав на увазі Христос, бо не залишив жодного рядка написаного. Саме цей вражаючий духовно-історичний феномен треба пояснити, бо має бути ясно кожному, що Блага Вість Сина Божого утверджувалася не на папері чи пергамені, а на нерушимому Камені людського серця.

Я давно збагнув, що Полум'яну Вість марно бгати в паперові книги, в біблоси, в картини, що весь інструментарій релігійних об'єднань - бар'єр на шляху єднання Бога й Людини. Це підробка, вигідна для шахраїв та брехунів...

Безліч віруючих та віроучителів чекали Приходу Христа в тому чи іншому періоді, старанно готувалися до цього апокаліптичного часу, та всі встановлені людськими віщунами строки минали, Христос - чудом явлений - не приходив, і нова хвиля зневір'я хлюпала в людські серця, сповиваючи їх байдужістю, або ведучи до озвіріння.

Фанатиків, агресивно віруючих у Христа, завжди було досить, безліч було й таких, що безтрепетно кидалися на смерть, на муки, жадаючи Царства Божого, проте ці вражаючі жертви не міняли світової ситуації, і кривава ріка хлюпала в груди людства, і сходили в могилу змучені чеканням покоління, а священнослужителі завчено повторювали: - Ніхто не відає дня й часу Приходу - лише один Вітець Небесний!

І бунтуюча душа справедливо запитує: - Чому, справді, не приходить Христос? Чому так жорстоко, безжально запізнюється? Хіба гори трупів не волають до неба? Хіба ще не досить кривавих рік протекло в океан, сповнюючи його свідоцтвом муки й терзань? Хіба мало хрестів чорніє перед оком мовчазного неба? Та вже здригнулося б, закричало від жаху звичайне, людське серце, а не те що Вселенське Боже Серце!

Чи, може, Його нема? А якщо Його нема, то нема й Сина Його - Христа? І ми лише жертви історично-духовної фікції, нав'язаної нам хитрими жерцями давнини, слугами Батька Обману?!

***

Марно шукати відповідь у тих чи інших книгах. Книги - лише знак мислі тих людей, котрі пройшли перед нами. І якими б переконливими та логічними не були ті думки, якщо вони не запалять наше серце і воно не спалахне, - віра не прийде, не засяє в шукаючій душі.

Але що таке віра? Невже лише почуття, що не потребує підтвердження? Тоді вона буде смішним забобоном.

Віра породжує вірність. А вірність вимагає найвищого доказу - відчуття незнищимої реальності того, в що ти віриш.,

Відтак, Віра - то найвище Знання, Знання Серця.

Так ми приходимо до висновку, що віра - результат досвіду життя. І якщо правдива віра спалахне в серці - така людина вже не спить, а йде поруч з тим, кому вірить. І така пробуджена людина здатна пробудити інших.

Які ж реальні вияви буття Христа? Кому Він з'явився? Коли? Чи достатньо євангельських свідчень про Його З'яву Апостолам та люблячим Супутницям? І чому Він не З'являється світові нині, в грозову пору Апокаліпсису? Яка гора абсурду й жаху має нагромадитися, щоб дати Йому сигнал для Приходу?

Мільйони людей лише скептично посміхаються, чуючи Його Ім'я, не розуміючи, що Вогонь може бути пізнаний лише Вогнем!

Розповім про свої зустрічі з Учителем Серця, про зустрічі набагато реальніші від феноменів довколишнього світу, в існуванні яких ніхто не сумнівається. Саме ці зустрічі поступово, крок за кроком відкривали мені Тайну Христа...

***

Є прекрасні оповіді-міфи про давніх богів: Зевса, Браму, Кроноса, Митру. Ці боги довгі віки панували над мислями й життями мільйонів людей. Проте хто чекав або чекає приходу Зевса чи Брами? Хто мріяв про зустріч з ними? Хто вірить, що вони можуть допомогти осягнути нове, радісне буття? Навпаки, нам відомо з деяких міфів, що Зевс жорстоко покарав Прометея за те, що Титан приніс людям Вогонь і допоміг оволодіти Пізнанням та Майстерністю.

В тих міфічних аналогіях боги завжди були тиранами, повелителями, диктаторами. І не збуджували в серцях любові, а лише страх.

Та настала Пора Христа. Захиталися трони давніх богів. Впали. Поміж руїн тиранічних небесних культів засяяв Образ Сина Людського - живий, близький, рідний.

Світ стрепенувся. Серце Людства відчуло подих Таємниці. Повірило в грядущий Прихід Христа і палко очікувало Його.

Але що ж сталося далі? Чому чекання здається нескінченним? І чому нема байдужого ставлення до Христа? Його або люблять або ненавидять. Він не стає літературним міфом, а владно входить у клекіт, життя. Інша справа, що для більшості сучасників Він - скам'янілий ідол, духовна вісь, довкола якої крутиться догматично-теологічна машина, але для зрячих, для духовно-пробуджених Христос - Полум'яний Герой, котрий ступає по кам'янистій стежці тяжкої Землі, і з краплин Його Крові виростають найкращі квіти людського буття.

***

Мені йшов п'ятий рік, коли я став свідком дивної, ганебної, але й хвилюючої містерії.

Зближався Великдень. Сім'я наша жила тоді в невеликому селі на Київщині. Колгоспу ще не було, люди працювали в так званих "комунах". Приїхали з району "войовничі безбожники", зібрали комунарів, звеліли вотувати атеїстичний спектакль. Комунари одягали звірячі машкари, вивертали вовною догори кожухи, прироблювали до голови чортячі роги. Потім рушили до церкви. Там тривало богослужіння. Одягнуті пекельними потворами комунари кружляли довкола храму, горлаючи: "Долай, долой раввинов, монахов й Попов!" І не розуміли, не могли зрозуміти темні душі "войовничих безбожників", що своєю божевільною акцією вони стверджують Буття Боже, бо користуються костюмерією Божого Антипода - Батька Обману.

Похилого віку священик - сивий дідок - в оточенні жменьки старих баб тремтячим голосом стверджував ще неясну моїй дитячій свідомості Правду: "Христос воскрес із мертвих, смертію смерть здолав, і сущим у пробі життя дарував!"

Щось дивне, нетутешнє ввійшло в мою душу. Той гурт людей біля вівтаря серед мерехтіння свічок, те чортяче кільце, що верещало й плювалося, лаялося й погрожувало зібраним біля Образу Христа тремтячим душам, - все те залишило враження якогось таємничого прориву в небувалий світ, закритий від нас стінами дрімоти й неуцтва...

Коли мені виповнилося шість років, страшний голод почав нищити Україну. Знаю про ту жахливу подію не з переказів, не з сторінок часописів чи книг. Сам був учасником і свідком всенародного лихоліття.

Мертвяки валялися на дорогах, на городах, в хатах. Інколи з'являлася підвода, байдужі люди складали покійників штабелями на воза, одвозили до цвинтаря; там підводу перевертали, трупи гуркотіли в братську могилу, здичавілі собаки накидалися на здобич, люто скалячи зуби.

Я вже ледве тягав ноги. Ми з сестричкою Олею живилися сухими одвійками з проса і поступово згасали. Одного дня ми з матір'ю відвідали родичку, котра жила на березі Річища. В хаті - нікого, пустка. На печі мертва жінка.

Мати заголосила, когось кликала, щось робила біля покійної. А я звернув увагу на книгу, що її вітер гортав на підвіконні. Сторінки були розділені лінією пополам: зліва йшов незрозумілий текст, а праворуч - російською мовою з "ятями" та твердим знаком. Проте я вмів читати, і в свідомість мою понад текстом, понад літерами ввірвався епізод з якогось далекого, таємничого світу:

"... віднесли Господа мого, і не відомо, де поклали Його.

Сказавши це, оглянулася і побачила Ісуса стоячого; але не впізнала, що це Ісус.

Ісус говорить їй: - Жінко! Чому ти плачеш? Кого шукаєш?

Вона, гадаючи, що це садівник, говорить Йому: - Пане, якщо ти виніс Його, скажи мені, де поклав Його, і я візьму Його.

Ісус говорить їй: - Маріє!

Вона, повернувшись, говорить Йому: - Раввуні! що означає: Учителю!.."

Перед моєю дитячою свідомістю, мов блискавка, спалахнула яскрава картина: заплакана Марія, огорнутий небесним сяйвом Учитель, котрий одним словом зриває з неї запону нерозуміння, і її щасливий, радісний вигук: - Раввуні!

Оте "Раввуні", - ласкава форма слова "Учитель", потрясла чомусь мене в дитинстві, і я навіки прийняв у серце реальність далекої, а разом з тим - рідної події Містерії Христа.

Пам'ятаю достеменно, що вразив мене не текст. Слова, книга були тільки спусковим курком пострілу з далекого минулого, що пробудив мій дух в дні муки й смерті...

... Дні фашистської окупації під час другої світової війни наша сім'я перебувала в родинному селі Кийлів над Дніпром. Густі ліси, заплави допомогли переховатися від німців, які сотнями тисяч вивозили українців до рейху. В сорок третьому році повернулися наші війська. Я попросився добровольцем у діючу армію. В сорок четвертому році потрапив на фронт. Здобувши військовий фах підривника-мінера, часто повзав поруч зі смертю, бо ж відомо, що мінери помиляються лише один раз.

Після поранення потрапив до шпиталю, а на початку сорок шостого повернувся додому. Прислухався до голосу серця і духу - куди йти, що діяти? Хто я? Де мій шлях?

Тоді ж почав учитися в театральній студи при театрі Франка. Дуже швидко відчув, що цей фах не для мене, бо саме життя було кривавим, страшним спектаклем, де люди невпинно перевдягалися в обманливі личини, дурячи один одного, містифікуючи ближніх і самих себе. Грати спектакль у спектаклі? Це здалося мені верхом абсурду...

В кінці сорок шостого року я бачив сон...

Повзу по страшній крутизні на гору. Знаю, що там, на вершині, стоїть мій батько і я мушу його замінити у якійсь тяжкій справі. Довго піднімався. Перешкоджали гримлячі потоки, обвали, урагани, тумани. Я обдирав руки й ноги до крові, задихався від туги й самотини.

Та ось хмари розійшлися і я на вершині побачив... Христа. Він тримав на плечах велетенську скелю, немислимий тягар, мов міфічний Атлант. Вся шкіра на ньому була оголена, кров струменіла по тілу, очі з тугою й надією глянули в мої зіниці.

Тягар захитався. Я кинувся Йому до ніг і прокинувся...

Сон вразив мене. Нагадав осяйне видіння з дитячих літ. Реальність Христа ввійшла в моє серце, ніби огненний меч, якимись поза інтелектуальними каналами - крізь світи тайни...

В сорок дев'ятому році при закінченні студи я був присутній на відкритих партійних зборах. В ту пору переслідували так званих космополітів. Я виступив на захист скривджених і без належної поваги висловився про Кагановича та Сталіна.

За півгодини про мій виступ знали в органах безпеки. Друзі попередили, щоб я виїхав з Києва. Так я опинився в древньому Галичі, де працював відповідальним секретарем міської газети.

Того ж таки року Христос знову з'явився мені у сновидінні.

Я стояв під височенною горою. З вершини хутко спускалася біла хмарина. Вона розійшлася. Біля мене стояв Христос. На ньому був багряний хітон, на чолі кривавився Терновий Вінець. Я тривожно дивився в Його сумні очі, і Він здавався мені рідним, близьким, як батько, побратим, брат...

І я несподівано запитав: - Чому з'явився мені, брате Ісусе?

Він сказав: - Глянь на оцю дорогу...

Я поглянув туди, куди Він показував. Там гриміли бурхливі потоки, громадилися непрохідні гори, урвища, в'юнилися хаотичні корчі вікових дерев.

- Бачу, - відповів я.
- Іди по цій стежині...
- Що маю зробити там? Навіщо?
- Іди, - ласкаво, але владно сказав Христос. І я рушив. Він підняв руку, благословляючи...

Це видіння було мені в Кийлові, куди я приїхав у гості до мами. А коли за кілька днів я повернувся до Галича, то в першу ж ніч знову побачив моторошний сон...

Я стояв на колінах у церкві. Єпитрахиль священика покривала мою голову. Я боковим зором бачив довкола кільце ченців у чорному, і вони співали басами відому революційну пісню: "Вихри враждебные веют над нами, темные сили нас злобно гнетут"...

Мелодія гнітила, заколисувала, здавалася якимось тяжким ритуалом. І я відчував, що минають роки в цьому стані - стояння на колінах під покровом єпитрахилі.

Серце задихалося від туги і жаху: допоки, допоки мені стояти у чорному кільці й слухати присипляючу мелодію.

Зненацька згори вдарив фіолетовий промінь. Я визирнув з-під єпитрахилі. Світло лилося з куполу храму, падало на моє обличчя. Пролунав потужній голос згори:

- Се єсть син мій улюблений! Слухайте його!..

Я кинувся зі сну. Старенька галичанка, в якої я наймав квартиру, коли вислухала сон, сплеснула руками: "Ой буде тобі скорбота, потрапиш до в'язниці"...

Так і сталося. Того ж дня мене заарештували. Повезли до Станіслава. Потім на пересильну тюрму у Львів. В камері, де було біля двохсот душ, я відчув велику силу єдності. Вечорами, перед сном, галичани, гуцули ставали на коліна і співали пісенну молитву, що потрясала в'язницю. Наглядачі бігали, репетували, погрожували, а мелодія здіймалася до неба, колихала сфери: "О Мати Божа, ми Твої Діти, не дай віками в тюрмах терпіти..."

Я лише тепер відчув, що нинішня воля України добувалася тоді, у задушливих ямах темниць, у лабіринтах тяжкої долі українців - правдивих дітей Пречистої...

***

За півроку був суд. Це була така неправедна, така підла розправа, що мій дух - дух чистої, вірної найкращим ідеалам людини - обурився і, очевидно, палко зосередився сам в собі, щоб віднайти подальший смисл існування.

Після вироку мене одвели до камери при суді, замкнули. В ту ж мить я відчув присутність Христа.

Це не була думка про Христа, не молитва до Нього, що було б зрозумілим в такому стані напруги та відчаю, - Він Сам був біля мене, обнімав, говорив зі мною.

Це було раптово, блискавично! Довкола пливло Світло, стіни, вікна, грати, дерев'яні лавки проглядали ніби крізь променисте марево. Полум'яні струми пронизували тіло, хвиля Радості хлюпала в серце.

Я став навколішки, але це не був стан раба. Я припав до колін Батька, Учителя і Брата. Я збагнув, що повернувся до себе, до рідного дому. Палка молитва зірвалася з вуст, я прохав Його:

- Приймаю все, що несе доля! Лише про одне благаю: не залишай мене серед бурі світової! Будь зі мною, Коханий!

І я почув Голос Мовчання:

- Мої не просять Мене бути біля себе. Мої йдуть за Мною, зі Мною...

І моє серце радісно сказало:

- Хай буде так!

І сталося так.

Були в'язниці, були смертельні ситуації. Були втечі, каторжні темниці, подих смерті. Та завжди, при будь-яких станах, я відчував присутність Учителя, бачив Його яскраво-сині очі - схвальні або докірливі...

Коли мене вивели з судової камери, у дворі стояла моя мати. Вона запитала тремтячими вустами:

- Скільки?

Я сказав їй, додавши, що вернуся, щоб вона не плакала, щоб вірила в грядущу зустріч. Вона охнула і знепритомніла. Я кинувся до неї, та конвоїр наставив багнета і суворо гаркнув:

- Не положено!

Якась жіночка припала до матінки, лила на неї воду з калюжі, а мене повели до "чорного ворона".

- Не сумуй, - сказав Голос Мовчання. - Вона діждеться тебе, як не раз уже це було. Вона знову врятує тебе, як не раз рятувала...

Я не збагнув усього, що почув, але нетутешній спокій ввійшов у серце. І дух мій сповнився вірою, що так і буде...

***

Навесні п'ятидесятого року я з великим етапом потрапив у Печорлаг. На пересилці у Печорі розподіляли кого куди. Мене запроторили до рухливого табору "на колесах". Жити доводилося у вагонах-теплушках, спати на нарах. Довкола - колючі дроти, "запретзона". Зеки, між якими були і політичні й побутові засуджені, лагодили порушені ділянки залізниці, міняли шпали, насипали гравій, забивали костилі. Праця була виснажлива, авральна. Годували якимось "чортохлистом", в юшці плавали кості акули, на друге - ложка каші-шрапнелі з тухлою салакою.

Конвой жорстокий, безжальний. Інколи здавалося, що це не люди, а дресировані біомеханізми. Людей убивали за один крок вправо-вліво; часто чекісти самі провокували такі ситуації, коли можна було безкарно застрелити в'язня. Я за кілька тижнів став дистрофіком, не міг працювати. Конвой загрожував пристрелити. На моє щастя в табір прибула медична комісія. Мене одправили на лікування в шпиталь для в'язнів.

Селище Кочмес. Довкола - тундра, ялинові ліси. Почалися хурделиці, медичний табір занесло снігом аж до верхівок колючих дротів.

В шпиталі я зустрів багато розумних і хороших людей, особливо кілька литовців (запам'яталися імена Альгирдас, Вацлавас). Вони були веселі, пісенні, оптимістичні. Дружба з ними допомогла мені вернутися до нормального фізичного стану може значніше, ніж пристойне харчування.

Досі пам'ятаю пісню, яку вони щодня співали, як рефрен:

Не надійся, моряк, на погоду,
Покладайсь на вітрило міцне!
Не надійся на чистую воду -
Під водою каміння страшне!

Мати рідна тебе не обманить,
А обманять тумани густі.
Не надійся, моряк, на погоду -
Будуть шторми лихі на путі...

Всім єством я відчув, наскільки ця пісня пророча - й запам'ятав її на все життя.

Отямившись від дистрофії, я почав замислюватися про втечу. Втеча марилася мені вдень і вночі. Череп лускався від розмаїтих планів. Я почав шукати спільників. Литовці підтримали. Ми планували використати сніговий буран, щоб непомітно перебратися крізь заборонену зону. А там уже сподіватися, покладатися на долю і щастя. Можливо, забратися у вагони з вугіллям, що пливло потоком з Воркути, можливо, перевдягтися, загримуватися і сісти у звичайний пасажирський вагон. Пізніше я збагнув, наскільки всі наші плани були химерні й марні...

Одної ночі мені привиділося, ніби я перебуваю у тюремній фортеці з височезними чорними стінами. Понуро, моторошно. На мені дивне вбрання, про яке я ніколи не думав - гіматій, золототкана риза, в руках кадило і чомусь факел. З кадила пливе фіміам, він приємний, але задушливий. Поморочиться голова, не можна зосередитися. А мені конче треба знати, чому я тут, що роблю, навіщо вбраний в такі незручні шати?

Відчуття таке, що минають роки. І зненацька блиснула думка, що мене отруїли вороги, одягли в невластиве для мене вбрання, змусили служити чужу службу.

Я кинув додолу кадило, почав зривати золототкане вбрання. І тоді почувся стук копит, поруч з'явився білий кінь з вогненною гривою, повністю осідланий. Смолоскип в моїх руках спалахнув буйним полум'ям, осяявши подвір'я в'язниці.

Я вискочив на коня, відчув себе в сідлі впевнено і зручно. Кінь заіржав і кинувся галопом прямо на стіни. я чомусь знав, що так треба.

Раптом позаду почулося ревище:

- Зупинися! Зупинися! Не втікай! Я все прощу! Ми домовимося! Ти станеш господарем цього замку! Зупинися!

- Нізащо! - крикнув я, оглядаючись.

Мене переслідувала страшна потвора з рогами, багровими очима, полум'я пирскало з її пащі. Під нею був могутній кінь якогось моторошного забарвлення - криваво-чорного.

У видінні було відчуття, що переслідування триває довго-довго, може, навіть віки. Потвора все ближче. Ось-ось вона схопить мене. Тоді, обернувшись, я вдарив смолоскипом по страхітливій морді. Почулося ревище. І все зникло.

Довкола красувалися заквітчані луки, золотисті ля пшениці, синє небо. Ні душі. Тільки тиша пливе у просторі. Від фортеці не лишилося й знаку...

... Це видіння додало мені снаги, щоб прискорити втечу. Я зрозумів сон, як підтвердження власних намірів - розірвати кільце рабства. Лише значно пізніше, вже на схилі віку, прийшло прозріння, що той далекий сон-пророцтво незмірно глибшого значення, ніж прагнення до банальної втечі з табору.

А потім закрутилося колесо долі. Напевно, хтось шепнув чекістам про мої плани втечі, і мене миттю перекинули в режимний табір Кажим, посадивши в камеру до бандитів, убивць та злодіїв. Незабаром я дізнався, чому це сталося...

Як тільки я переступив поріг камери, одразу ж зрозумів, що потрапив до "отпетых", як називали безнадійних рецидивістів, грабіжників, котрі не лише розминулися з прийнятими нормами співжиття, а й кожним кроком ігнорували такі норми.

Кільце безжальних очей свердлило мене, оцінюючи, зважуючи невідомими мені терезами. Всі мовчали. Поза спиною в мене котився холодок. Один із в'язнів (він сидів біля заґратованого вікна) - плечистий, суворий - кивнув мені, показав місце біля себе.

- Як звати?

Я назвався.

- За що тебе сюди?
- Не знаю. Не казали. Може, хтось щось настукав...
- Угу, - мугикнув "пахан", а це був саме головний серед рецидивістів. - Настукав, кажеш. Сідай, похрюкаємо...

Я приземлився, розстеливши куфайку.

- Романи знаєш? - запитав "пахан".
- А що вам подобається?
- Щось про любов, пригоди. Якщо знаєш - давай, наярюй...

Чомусь мені захотілося розповісти бандитам про Аеліту, вигадану Олексієм Толстим дівчину з далекого Марса. Я недавно перечитував цю книгу, і виклад історії інженера Лося та його супутника червоноармійця Гусєва до Червоної Планети йшов вільно, невимушено.

Рецидивісти слухали уважно, затамувавши подих, а коли я промовив останні слова Аеліти, що звучать по радіо в міжпланетних просторах; "Де ти, де ти, Сину Неба, відгукнись?" - "пахан" схлипнув розчулено, і витираючи сльози, сказав:

- Ну, падло, ну, сука, - як здорово! Це ж треба так трогатєльно! Молодець, сука. Давай ще раз спочатку!

Мені довелося повторювати історію Аеліти ще раз того дня, а потім і в наступні дні. Я досі не можу розв'язати цю психологічну дилему - чому безнадійні убивці так сентиментально прийняли фантастичну історію казкової дівчини та надзоряне кохання?

Та на третій день сталося дивне. "Пахан" прокинувся і, чомусь вельми схвильований, присунувся до мене.

- Слухай, Сашок, - прошепотів він. - Мені приснився сон...
- Ну й що тобі приснилося?
- Ти не повіриш. Мені приснилася Мати Божа. І вона мені сказала про тебе...
- А що вона сказала? - здивувався я.
- Сказала, щоб я тебе не чіпав, бо ти ... під її покровом...
- А чому ти маєш мене чіпати? - прошепотів я, відчуваючи острах.
- Скажу, Сашок. Тепер скажу. Головний мусор... кум...
- Який кум?
- Ну - опер, падло, невже й досі не знаєш? Так він викликав мене і сказав, що ти стукач, що тебе треба замочить...
- Як замочить? - злякався я.
- Зарізать, падло, - дихнув мені в ухо "пахан". - А тепер я знаю, що він мене охмурив, сука. Мама Божа так просто не прийде. Ось так, Сашок! Дякуй своїй Аеліті, вона мені в душу заглянула. Будь спокійний... Я скоріше його заріжу, а тебе в обиду не дам!

... Справді, я був під надійним захистом бандюг. Чекісти, побачивши, що їхня таємна директива не спрацювала, незабаром відправили мене етапом в Карлаг (Карагандинський табір).

Так я опинився на пересильному пункті в Карабасі.

... Гігантський табір. Десятки тисяч людей. Мені й досі не ясно, як чекістам щастило впоратися з такою страхітливою масою людей. Годувати, купати, слідкувати за санітарним станом, слідкувати за психостаном тих або інших груп (адже тут поєднувалися будь-які верстви кримінального світу з простими роботягами, які потрапили за грати в ім'я певного "відсотка", запланованого десь вгорі чиновниками сатанинської машини, або з бойовиками УПА, " антирадянщиками" чи "космополітами").

У всякому разі, демонічна машина муки працювала більш-менш злагоджено. Людей сортували, відправляли відповідно до потреб в ті або інші локальні табори -сільськогосподарські, промислові, будівельні, вугледобувні, навіть наукові (так звані "шарашки").

На цьому перехресті страждань і мук я зустрівся із сотнями рідкісних людей. В звичайних умовах навіть десятки життів було б недостатньо, щоб познайомитися з такими унікальними душами, а тут іронічний Сатана залюбки надавав таку можливість кожному, хто розумів, що, крім глуму й наруги, це пекельне місце прискорює космічну реакцію дозрівання духу, визначає його суть, можливості та призначення.

Всі нації та племена Землі, всі конфесії, будь-які відгілки фундаментальної чи прикладної наук, інженери, аграрії, учителі, моряки, льотчики, генерали та рядові, партійні функціонери та колишні творці Жовтневої Революції, молоді дівчата та літні жінки, іноземці та представники всіх ощасливлених етносів великого Союзу. Можна було б записувати спогади про численні розмови, суперечки, прогнози з тими цікавими душами, але в цих роздумах я зупинюся лише на Вогнистих Знаках, що вели мене до розкриття Тайни Христа...

Мені пощастило познайомитися з литовським ксьондзом отцем Болеславом. Середнього росту чоловік, жвавий, оптимістичний, доброзичливий і приязний, цей католицький священик магнетично притягував до себе, хоч собою був непоказний, навіть якийсь сіруватий. Але очі його випромінювали лагідність і любов, він ніколи не підвищував голосу, а його переконання й твердження носили характер монолітності, нерушимості. Мене зацікавило те, що він не проклинав радянську владу, чекістів, не лаяв нові порядки, що їх принесли в Литву окупанти, а вважав, що всі події служать "промислу Божому", що буря рушить гнилі дерева, дуплясті, а життєдайні, потужні, сильні лише зміцнює. "Кожен народ, - казав отець Болеслав, - має пройти Божий іспит, щоб показати Вищому Екзаменатору, на. що він здатний, чи готовий він увійти бо Нового Світу."

Для мене такі розмови були дивні, але окриляючі. Я відчував, що священик зриває запони на моєму духові, накладені життєвою ситуацією, місцем народження, вихованням. Він теж цікавився моїм світоглядом, високо відізвався про моє захоплення фантастикою та мріями про грядущі зоряні мандри. "Це входить у план Христа, - несподівано сказав отець Болеслав. - Царство Небесне, яке Учитель пророкував - не містика, а грядуща реальність гуманізованого та обоженого світу..."

Мені дуже імпонував такий погляд на Христа, хоч було й дивно, що ці речі говорить церковний діяч. Я відверто сказав йому про це. Він ласкаво засміявся і відповів:

- Не лише світ, а й християнські церкви проходять період ембріогенезу. Те, що ми знаємо - муки зародження, розвитку плоду, а згодом і Народження в Новий Світ. З тієї точки зору Гітлер та Сталін, як персоніфікація Князя Землі, Сатани, гартують душі для "Народження в дусі", як заповідав Христос.

Я здивувався такому всеосяжному погляду на історію Світу. "Тоді можна виправдати й Голгофу", - вирвалося у мене.

- А навіщо її виправдовувати? - гостро запитав ксьондз. - Голгофа зруйнувала деспотію Сатани, відкрила Браму до Царства Небесного...
- Тоді - чим гірше - тим краще? - іронічно запитав я.
- Чим гірше - тим краще, - згодився отець Болеслав.

Я довго міркував над його парадоксальними твердженнями, зрештою збагнувши велику правду такого підходу до космоісторії Всесвіту.

Не знаю вже, з якого приводу, але одного разу я попросив його помолитися за мене і... запитати Господа про мою долю: чи вдасться мені ще звільнитися, повернутися додому і зробити щось добре для людей?

Отець Болеслав обняв мене, лагідно сказавши:

- Я помолюсь за тебе, але не відаю, чи Господь відповість щось на твоє запитання...

Наступного ранку він зустрів мене радісно, схвильовано і... трохи збентежено.

- Я молився за тебе, - просто сказав він. - І Господь відповів мені. Ти повернешся додому, обнімеш матінку, рідних, багато зробиш для рідного народу, для людства... "Доля його - це він сам, - сказав Господь. - Хіба Отець закликає Сина вернутися до Нього? Бажання Сина йти є і Поклик і Прихід". І ще сказав Господь, що на тобі Апостольський Знак... - А що це означає? - здивувався я. - Хіба нині можуть бути Апостоли? Тим більше, що я вихований в атеїстичній школі...
- Це все пусте, - усміхнувся священик. - Путі Господні несповідимі. Прислухайся до голосу серця. Серце знає, хто ти, звідки й куди. А щодо Апостольства... Минуле, сучасне й грядуще - це все Єдиний Шлях. Дух живе у всіх віках. Ти вже міг нести цю місію. А ким був - сам розкриєш, коли настане пора...
- Хіба людина живе багато разів? - вражено спитав я. - Ви вірите в ідею перевтілення?
- Церква осудила цю ідею, - серйозно відповів священик. - Але багато мудрих отців церкви вірили в реінкарнацію, та й сам Господь в Новому Завіті неодноразово мовить про реальність багатьох життів. Тому, - загадково усміхнувся отець Болеслав, - ти цілком бути Апостолом, або Папою Римським... або ієрархом якоїсь церкви. Коротше, кимсь таким, на кому є Апостольський Знак...

Я так і не збагнув - жартує священик чи серйозно каже такі речі, але та бесіда лягла в найтаємничіші глибини серця і... почала розгортати сторінки психогенетичної книги мого єства...

Повернутися у "Творчість" | Початок матеріалу

© 2016 Олесь Бердник. Офіційний сайт.
Використання матеріалів цього сайту дозволяється при умові посилання на www.berdnyk.com.ua