пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ






Повернутися у "Творчість"

Подорож в Антисвіт

Науково-фантастичне оповідання
(уривок)

Вдарила блискавиця. Вдарила й осліпила мене.

Вогняний вихор струсонув свідомість, закрутив її в калейдоскопі небувалих вражень, почувань. Я відчув, як могутня хвиля заколихала мене в своїх обіймах, потім потягла в стрімкому потоці кудись униз.

М'яке падіння. А вслід за тим ніжне шелестіння, ніби серед густого лісу.

Мене оточувала темрява, прорізана вогняними спіралями. Вони потроху згасали, розвіювалися.

Живий, подумав я. Значить, експеримент проведено успішно. Так, безумовно. Бо я не в залі, не в циліндрі, а серед широкого простору. Що ж мене оточує? Чому я нічого не можу розібрати?

Я розплющив очі. Чи, може, мені лиш здалося, що я їх розплющив. Все одно нічого не змінилося. Хаотичний танець кольорів і форм, що поєднувалися в різноманітних комбінаціях, потім знову роз'єднувалися.

Треба заспокоїтися. Зосередитися. Я в зовсім іншому світі. Тут інші закони, інше оточення. Десь поряд зі мною - блакитна безодня. Вона схожа на земне небо. Тільки набагато тонкішого кольору, неймовірно казкова, прекрасна. Невже це небо? Тільки чому ж воно внизу? Чи збоку? А чорна поверхня землі вгорі, над головою. А тепер праворуч... Чи ліворуч? Де в мене правий бік, а де лівий?

Я розгубився. Я почав "бачити" з усіх боків, вже не очима, а кожною частиною свого тіла. Тіла? А чи було в мене тіло?

Безумовно, було. Я відчував його, я рухався, бачив, чув.

Я поворушився. Намагався встати. Блакитна безодня попливла, перемістилася десь вбік. В чому річ? Що зі мною?

Я згадав, що діти, народившись, не можуть координувати своїх рухів. Вони бачать все навколо навпаки, догори ногами, їм треба якийсь час, щоб звикнути. Напевне, так і зі мною. Адже я в світі "навпаки". Треба спробувати...

Я поворушив правою рукою, поглянув на неї. Але зарухалась ліва рука. Що за диво? Ну, звичайно, це обман зору. Треба звикнути. Ану ще раз.

Я ступнув - чи хотів ступнути - лівою ногою. А піднялася права нога. Я впав. Чорна земля і блакитне небо затанцювали навколо, потім зупинилися.

Я знову звівся на ноги, заплющивши очі. А може, в мене їх не було, а лише їхнє відчуття. У всякому разі я висловив бажання, і навколо стало темно. Тоді навпомацки я ступив уперед. Лівою ногою, потім правою. Ніби вийшло. Я ступив ще кілька кроків. Все гаразд. Треба просто звикнути.

Десять хвилин? А може, в нашому світі минуло дві години? Або доба, місяць? Хто скаже, яке співвідношення земного часу і цього - в світі негативних енергій?

Фарби навколо тьмяніли, ставали густішими. Небо з голубого перетворилось на фіолетове. Поверхня землі набула моторошного чорного кольору. Я поступово звик до незвичайних почуттів і почав орієнтуватись у просторі.

Треба гукнути. Може, Лю почує, якщо вона близько? А може, тут звуки не передаються? Треба спробувати...

Я крикнув. Чи, може, лише хотів крикнути. У всякому разі громова луна прокотилася десь у віддаленні і повернулася до мене. Я прислухався.

Ніхто не відповідав. Лише відгомін мого голосу, затихаючи, вібрував понад землею.

- Лю! - знову крикнув я.
- Ю-ю-ю! - відгукнувся простір.

Разом з звуками в далеч пливли, звиваючись спіралями, розмаїті смуги. Вони були не хаотичними, а точно відповідали модуляції моїх слів. Мій мозок, як кібернетична машина, жваво відзначив дивне явище. Воно матиме велику наукову цінність. А втім - геть досліди. Мені треба розшукати Люсі в цьому химерному антисвіті.

Раптом я відчув, що на мене хтось дивиться. Я оглянувся - в мороці нікого не було. Я не побачив ніякої постаті. Але відчуття погляду залишилось. Той погляд був ворожий, ненависний. В моїй свідомості пройшов неземний холод. Я зрозумів, що це не галюцинація, а реальна зустріч з якоюсь істотою. Адже тут усе не так, як на землі. Тут інші закони буття, розвитку, існування. Хто ж дивиться на мене? Чого йому треба?

Раптом відчуття погляду зникло. Я зітхнув з полегшенням. Зважившись, пішов у напрямі до темної стіни, що виднілась недалеко. То були дерева. Але дерева якісь чужі, ніби несправжні. Вони здавалися схемою дерев, їхніми негативами. На тлі моторошного фіолетового неба зарості виглядали дуже похмуро. Чому так швидко змінився краєвид? Адже спочатку небо було дуже приємне і ясне? Що трапилося в навколишній природі? Чи, може, в мені?

Попід деревами заворушилася якась постать, рушила до мене.

- Хто це? - скрикнув я.
- Генріху, - почулося у відповідь. - Генріху, коханий мій!

Постать кинулася в мої обійми. Вона була незнайома, але по словах, подиху, стуку серця я пізнав Лю. Це вона, вона... Її ніжний голос, блиск її очей, що палахкотять навіть у пітьмі... А тіло зовсім інше. Чи, може, ні... Воно ніби те саме, тільки я бачу його з усіх боків одразу. З боків і зсередини. Я розгубився перед такою масою відчуттів. Ну, звичайно, це Люсі, моя люба Лю!

Я дивлюся на обличчя Лю. Воно сяє розмаїтими променями.

- Ти знайшов мене, - шепоче вона. - Ти знайшов мене навіть в іншому світі...
- Я не міг інакше, - сказав я. - Я не міг без тебе там... на землі. Ходімо, Лю... Треба поспішати. Може, нам пощастить повернутися назад...
- Ні, - сумно відповіла Люсі. - Не пощастить... Хіба ти не відчув падіння?..
- Відчув. То й що?
- Висота лабораторії Шрата не відповідає рівню поверхні тут, в антисвіті, - сказала Люсі. - Я одразу зрозуміла це...
- І тому... ти не повернулася?
- Тільки тому...

Страшний відчай пронизав моє серце. Що з того, що я знайшов Люсі. Адже ми назавжди залишимося в чужому, невідомому світі.

- Що будемо робити, Люсі? - глухо запитав я.

Лю мовчала...

...Вона дивилася на мене спокійно, лагідно. Під тим поглядом я теж заспокоївся. Лю погладила мою руку, сказала:

- От і все... Все добре... Ми разом. Що тобі ще треба? Ти хочеш повернення? А навіщо? Може, так треба, щоб ми потрапили сюди? Адже ми живемо, дихаємо... навколо земля, небо, дерева... Ну й що ж, якщо все не таке, як на землі? Звикнемо, будемо жити. Найголовніше - ми разом. Два серця, з'єднані любов'ю, можуть створити новий світ. Чуєш, Генріху?
- Чую, - схвильовано сказав я. - І згоден з тобою...
- Тоді йдемо. Тут ніби якась дорога. Я розглядала її перед тим, як зустріла тебе...

Ми взялися за руки, рушили по вузькій дорозі, всіяній дрібними і гострими камінцями. Обабіч тягнулися густі похмурі хащі, височіли страшні скелі. Інколи вони обривалися - простилалося безмежне поле, вкрите непроникливим туманом.

Ми йшли довго. Мовчали. Куди веде нас ця чорна дорога?

Спереду, на тлі фіолетового неба, спалахнуло багрове сяйво. Воно пульсувало, підіймалося все вище і вище, кидало зловісні відблиски на чорну землю, на похмурі дерева.

- Що це? - прошепотіла Лю.
- Може, сонце? - відповів я.
- Сонце? Тут, в антисвіті?
- А як же? Тільки тут воно антисонце. Ми бачимо його інший аспект, не такий, як у нашому світі.
- Як цікаво, Генріху. Навіть заради того, щоб узнати новий, зовсім новий світ, варто пожертвувати життям...
- Якщо це дасть користь людям...
- А звідки ти знаєш, що це не дасть користі? - дивно поглянула на мене Лю.
- Ми ж не повернемось туди... в той світ...
- Ніхто не знає... І потім... наскільки я зрозуміла... цей світ не зовсім чужий нашому... Навпаки - вони брати, вони сусіди і зв'язані якимсь чином... Хіба не так?
- Мабуть, так, - невпевнено сказав я. - Шкода, що ми мало цікавились цим... А від Шрата я мало що взнав...

Раптом Лю зупинилася, злякано притиснулася до мене.

- Що таке, дівчинко моя?
- Ти бачиш?
- Що?
- Очі... Погляд?

Справді,, перед нами хтось був. Він дивився на нас хижо і злісно. Але побачити його ми не могли. Що ж це за істота? Чому вона так вороже дивиться на нас?

Я осмілився і рушив назустріч. Погляд зник. Я взяв Лю за руку, ми пішли далі.

- Що це було? - прошепотіла вона.
- Не знаю. Може, тутешня істота.
- Мені стало страшно... Вона пронизувала мене поглядом наскрізь. Чому вона може ненавидіти нас?
- Ти дивна, Лю... Хіба на землі мало хижих тварин, які люто зустрічають гостей і знищують їх при нагоді. І не лише тварин, а й людей таких досить. Може й тут так... Може, ми зустріли якусь тварину...
- Ні, - заперечила Лю. - Це не тварина. Така лють може бути лише... в розумної істоти...

Далі ми йшли сторожко, оглядаючись. В душі з'явилося почуття непевності, небезпеки. Мені здалося, що за нами слідом хтось іде. І навіть не одна істота, а багато...

З узбіччя знову хтось глянув. Погляд був ще пронизливіший, ще лютіший від першого.

- Мені страшно, Генріху, - сказала Лю.

Я мовчав. На обрії багряніло небо, наливалося кривавими барвами. Потім з'явився краєчок диска. Я сподівався побачити яскраве земне сонце, та це було не воно. Світило мало похмурий, неприємний вигляд. Воно посилало на землю тьмяні, коричневі промені, від яких не було ні світла, ні тепла. Навпаки, мені здалося, що навколо похолоднішало.

Чорні дерева заворушилися, простягнули свої гілки, позбавлені листя, назустріч сонцю.

В ущелинах між скелями поповзли химерні тіні.

Дорогу стало видно чіткіше. Десь спереду в фіолетових сутінках бовваніли чи то споруди, чи то гори.

- Підемо туди? - запитав я. - Може, там зустрінемо істот...
- Як хочеш, Генріху...

Але не встигли ми ступити двох кроків, як на нас з усіх боків накинулося ціле полчище дивних істот. Вони виникали ніби з туману, шикувалися щільними рядами і оточували нас кільцем.

Лю притиснулася до мене, я обняв її.

- Спокійно, Лю... Спокійно...

Я намагався розгледіти обличчя істот, але все було дарма. Вони були чорні, огидні - це все, що я міг відчути. Ні обличчя, ні чітких форм.

Темні істоти щільною стіною посунули на нас. В одному місці вони залишили вихід. Значить, вони бажають, щоб ми йшли кудись. Куди ж?

Мимоволі я рушив по дорозі. Лю трималась за мою руку. Химерна варта мовчазно супроводжувала нас. Я відчув, що Лю тремтить всім тілом.

- Я не хочу, Генріху, бути полоненою таких гидких, мерзотних тварюк.
- Я теж, Лю... Щось треба робити!

Невже ми для того проникали в інший світ, щоб стати жертвою насильників? З одного боку Шрат і його банда, з другого боку - ще гірші демони! Могутнє бажання - звільнитися з лабет темних потвор - пронизало наші тіла. Я побачив, як чорна варта віддалилася. Почулися звуки, схожі на високе, пронизливе вищання.

- Лю! Біжімо! - крикнув я.

Ми стрімголов кинулись уперед. Темні істоти переслідували нас. Але відстань між нами зростала. Серце моє билося радісно і переможно. Ні, ми таки вирвемося з проклятого кола. Ось вже недалеко хащі дерев. Там ми заховаємось. Далі скелі, гори! Там вони не знайдуть нас!

Я з подивом помітив, що навколишній пейзаж почав мінятися. Сонце засяяло яскравіше. Воно вже було не коричневе, а жовте. Ба ні! Не жовте, а рожеве! Чи, може, біле? Ні, вже синє...

- Чари якісь, - промовила Лю.

Світило спалахнуло таким феєрверком кольорів, що засліпило нас. Ми задихане зупинилися, озирнулися. Чорної варти і сліду не було. Вона розтала в сяйві чудового дня.

Навколо колихалися густі трави, поміж ними красувалися ніжні різнобарвні квіти. На них блищали росинки, переливаючись в сяйві сонця. А далі височіли прекрасні дерева. Вони схиляли віти до озер, ніби заглядали в їхні спокійні дзеркала. Все було так, як і на землі. Тільки набагато глибше, багатше.

Раптом між деревами щось замайоріло. Лю насторожилася. Зашелестіла трава, запахкотіли тонко квіти. Перед нами виникла висока постать у білому...

Повернутися у "Творчість" | Початок матеріалу

© 2016 Олесь Бердник. Офіційний сайт.
Використання матеріалів цього сайту дозволяється при умові посилання на www.berdnyk.com.ua