пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ






Повернутися у "Творчість"

Діти Безмежжя

Роман-феєрія
(уривок)

Сонячний Острів пливе у космічному просторі. Десь далеко блимають планети, голубим диском сяє рідна Земля, непорушно навкруги завмерли зірки, туманності. Люди назвали Острів супутником, штучною планетою, міжпланетною станцією. Вчені призначили йому службу - приймати космічні кораблі, нести на собі обсерваторії, оранжереї, людей. А для Марії він - казкова симфонія.

Вже багато годин минуло відтоді, як вона прибула на Сонячний Острів, а й досі не покинуло її враження казковості новоствореного світу.

Марія стоїть в оранжереї, біля прозорого накриття. Вона бачить, як перед нею велично плине зоряний купол, і плавні урочисті акорди ніжної мелодії виникають в її душі. Хай почуття, розум говорять, що нема ніякої музики в небі, що обертається сам супутник, щоб підтримувати штучне тяжіння, хай знає вона, що інженери не думали про мелодію, запускаючи ракети а частинами станції в космос, але Марія ясно бачить великий шлях людства вгору, до Сонця, який привів до такого прекрасного завершення. Вона відчуває, що Сонячний Острів - це перехрестя мільйонів очей багатьох тисяч поколінь, це фокус, в якому зосередились думи, надії, сміливі мрії легіонів борців. Який величний зліт в царство Розуму, в світ Свободи!

Марія разом з новими товаришами - працівниками станції - обходить гігантський півкілометровий диск, оглядає оранжереї, енергетичні споруди, житлові приміщення. І ось нарешті вона потрапляє в обсерваторію Сонця, її зустрічає відомий учений, чиє ім'я з пошаною вимовляють на всій Землі, по чиїх підручниках вона вчилася в школі та інституті. Він вітає Марію, щось говорить, а вона ніби сп'яніла від навали вражень і слухає, слухає потужну органну мелодію Космосу. Мов з іншого світу, долинають дивні слова:

- Тут будете працювати. Відкриття головоломні. Можете готуватись до єретичних гіпотез!
- Я не розумію, Учителю...
- Ха-ха! - сміється учений. - Я певен, що багато хто з учених спочатку не розумітиме нових ідей. Ого, Космос задасть роботи нашим головам. Запевняю, слабкі мозки незабаром відмовляться сприймати навалу відкриттів!
- Не мучте, скажіть!..
- Для вас - особливо цікаві новини. Всі вважали, і ви в тому числі, що Сонце - куля газу, розпеченого газу або плазми. Чи не так?
- Нібито так...
- Нібито! В тому-то й справа, що нібито. А насправді не так. Я давно дивувався, чому на Сонці, а ще більше на деяких зірках, особливо на цефеїдах, відбуваються надзвичайно ритмічні процеси - багаторічні, кількаденні або навіть кількагодинні. І настільки точні, що по них можна перевіряти годинник. Якби Сонце було кулею газу - це не мало б місця!
- Чому? Адже внутріядерні процеси...

Вчений іронічно махнув рукою.

- Дурниці! Концентрація газу в такій велетенській кулі і його розподіл не можуть бути рівномірні, а значить, не може бути й ритмічності. Ні, наші останні дослідження показують, що матерія Сонця знаходиться в іншому стані, ніж ми гадали. І вам, дівчинко, доведеться відкривати нові, зовсім нові шляхи.
- Які ж саме? Скажіть. Це ж дуже цікаво!
- Хай покортить, - засміявся вчений. - Влаштовуйтесь, спочивайте, а потім про все поговоримо.

Марія підійшла до затемненого отвору, глянула на вогнистий диск світила. "Сонце, ніжне Сонце моїх дитячих років, чудове світило юнацьких мрій! Що ж ти таке? Які таємниці ти відкриєш перед дітьми своїми - дерзновенними посланцями Землі?"

Дванадцять років існує Сонячний Острів. І десять років біля нього кружляє стометрова сферична лабораторія - Міжзоряний Пульт. Десять років тому Вищий Пленум Науки Землі, або, як його жартівливо називали, Олімп - недарма там засідали "боги науки", - здійснив запуск автоматичного міжзоряного корабля до сусідньої жовтої зірочки Тау Кита. Ще в п'ятдесяті роки століття вчені пробували зв'язатися з гіпотетичними жителями цієї та ще деяких систем з допомогою потужних радарів. Та проходили дні, місяці, роки. Успіху не було.

І ось наука створила міжзоряну ракету. Вона рухалась реактивною тягою високочастотної радіації, трансформованої в речовинно-енергетичних реакторах в процесі з'єднання електронів і позитронів. Спеціальні установки генерували ці частки, використовуючи як матеріал будь-яку речовину. Конструкція корабля передбачала захоплення в польоті широким розтрубом, діаметром в чотириста метрів,міжзоряного пилу і газів і використання їх як пального. Розрахунки показували, що ракета, яка розвивала швидкість до двохсот вісімдесяти тисяч кілометрів на секунду, буде біля мети на одинадцятому році польоту. Але назад вона повернутися не зможе через брак пального. Наявні проекти не могли створити нічого кращого.

Ось чому корабель летів без людей. На його борту знаходився робот - людиноподібний механізм, який мав завдання провести комплекс досліджень в чужому світі і передати інформацію на Землю.

Десять років летить ракета, невидима в найбільші телескопи і радіотелескопи. Вона керується на відстані з Міжзоряного Пульта - вірного супутника Сонячного Острова. Таємницею огорнута діяльність невеликого колективу цієї лабораторії в небі. Відомо лише, що тут випробовуються нові методи зв'язку, нові енергії, які незабаром стануть на службу людству. А поки що...

Поки що три астропілоти і четвертий Іван Заграва - капітан Пульта - невтомно чергують, впевнено ведучи далеку ракету до невідомого світу.

Капітана зустрічав його заступник Михайло Клинов. Вони міцно обнялись і мовчки, з хвилюванням поглянули в очі один одному. В погляді Михайла, на його сухорлявому, втомленому обличчі було захоплення і тривога. Червоні повіки нервово здригались.

- Уже? - прошепотів Заграва.

Заступник схвально кивнув. Потім сказав, ковтаючи слова:

- Про це не можна говорити. Я не спав сім діб. Спостерігав. - Воно й видно, - незадоволено озвався капітан. - Ти схожий на якогось анахорета. Лети на Землю і місяць не показуйся тут.
- А якщо за цей час все кінчиться? - жалібно запитав Клинов.
- Побачиш записи. Твоє здоров'я належить людям, - строго сказав Іван. - У нас не так багато астропілотів. Іди.
- Ще раз погляну, - попрохав Михайло. - Не можу. Ходімо разом.

Крізь вузькі коридори і систему шлюзів космонавти пройшли в сферичне приміщення. Клацаючи важкими черевиками по магнітній підлозі, вони минули ряди буйних рослин, освітлених бурхливими променями Сонця, і ввійшли до кулястої кімнати. В повітрі пливла голуба імла. Тут тяжіння не діяло, і космонавти легко попливли, відштовхнувшись від стінки, до центру сфери. Там стояло три крісла з дивними пристроями. Заграва влаштувався в центральному, Михайло примостився праворуч від нього.

Над капітаном з'явилося прозоре накриття, на голову опустилося широке кільце. Його пальці пробігли по рядах кнопок на невеликому пульті.

І тоді сутінки в приміщенні розвіялися, зникли в одну мить. Стінки кулі стали прозорими. Створилося враження, ніби космонавти потрапили в каюту великого космічного корабля. Спереду видно було широченні оптичні отвори в формі ромбів з заокругленими кутами, внизу миготіння приладів на пульті. А в кріслі перед пультом сиділа людська постать. Вона була непорушною.

Заграва схвильовано перезирнувся з Клиновим і ще раз ввімкнув щось на пульті. Оптичні отвори стали прозорими. За ними темрява космосу розквітала золотистим дощем зірок. А між ними сліпуче променів ясно видимий неозброєним оком жовтий сонцеподібний диск - зірка Тау Кита, центр нової системи.

- Пора гальмувати, - після довгої мовчанки сказав Михайло.

Іван не відповів. Він не одводив погляду від чарівного вогню далекого світу, зворушений ним, вражений, хоч і ждав цієї зустрічі багато років. І не кулею газу, не купою речовини здавалося йому далеке сонце, а чудовою квіткою, серцем чужої системи. Нарешті, отямившись від чар, Заграва тихо сказав:

- Друг...

Постать в кріслі ракети, видима на екрані, ворухнулась. Почулася ввічлива відповідь:

- Слухаю, капітане.
- Як політ?
- Згідно розрахунків. Деякі відхилення я виправив.
- Скоро час гальмувати, Друг.
- Я пам'ятаю, капітане, - відповів робот. - Зона гальмування почнеться через три години двадцять хвилин згідно годинника корабля.
- Через дві години по-нашому, - прошепотів Михайло.- Я залишусь, капітане.

Заграва заперечливо похитав головою. Потім промовив:

- Дій згідно програми, Друг. До побачення.
- До побачення, капітане, - піднявши руку, відповів робот.

Минають години. Екран зв'язку тьмяний. Заграва лежить, заплющивши очі, в кріслі серед сфери Міжзоряного Пульта - непорушний, мовчазний. І лише думка його напружено пульсує, творить мереживо з потоку вражень, асоціацій, образів, слів. Хто б міг передати, уявити цей неповторний процес? Ніхто.

Це дивовижне явище, явище мислення і плину свідомості в часі, - непідвладне, таємниче, чудесне. Воно - найглибша таємниця буття.

"Земля і я, Іван Заграва. Планета і маленька жменька матерії, що зветься людиною! Що спільного між нами? Яка розмірність? Ти несеш на собі мене і мільярди моїх братів, ти тримаєш на плечах Атласа наші споруди і суперечки, наші болі і надії! Але ж я - твоє породження - тримаю тебе в своєму розумі, в серці. Ось я заплющив очі. І ти пливеш в моїй уяві серед пітьми - блакитна, тремтлива, тепла і рідна. Ти в мені, в моєму мозку. Я оглядаю тебе, вивчаю, пригортаю до серця і знову відпускаю в зоряну прірву. Пливи. Неси мене в галактичну безвість. А я несу тебе в собі! Хіба не дивина?

Хто ж тоді старший? Хто більший? Ти, Земле, що На могутніх раменах впевнено і непохитно несеш мільярди пігмеїв, невидимих уже з висоти у десять кілометрів, чи вони - мікроби матерії, які охоплюють всевладним духом не лише тебе, а й безмежні простори міріадів світів - інші сонця, галактики, метагалактики? І не лише їх - безконечні повторення відомих систем, але й нові, ще не видимі почуттями сфери".

Іван Заграва лежить. Його тіло нерухоме. А за склепленими повіками пульсує жива, гаряча думка. Вона сягає в запаморочливу глибінь, вона бачить далеку ракету, яка, ніби вістря розуму Науки Землі, впевнено заглиблюється до сусідньої зірки, щоб протягти незриму нить великого єднання. Ще трохи... Ще зовсім небагато - і відкриється тайна. Як важко бути спокійним. Хочеться схопитися, щось діяти, підігнати час. А воля каже - ще трохи! Хай почуття киплять в клітці розуму, хай підкоряться великій доцільності.

З пітьми виникли чиїсь очі. Чорні, блискучі, з трохи припухлими повіками і волохатими віями. Вони запитливо вдивляються в душу Заграви, а чорні брови над ними вигинаються в подиві, мов ждуть якогось чуда. І повзе шепіт в тиші очікування: "Як ви почули мою думку?"

А, це вона - дивна дівчина-супутниця. Марія... Марево... Закохана в Сонце і простір. Вона теж увійшла в серце. Ввійшла і ось - з'являється негадано. Негадано? А може, ні? Її думка відбивається в моїй. Її серце хвилює моє. Що спільного між нами? Які невидимі пасма, звідки, коли простяглися між нашими долями? А це так. Саме так. Нікуди не дінешся від пульсації живого зернятка нашої спільної долі, яке стукає в серце. Стукає. Воно було непомітним, але живим. Саме так. Навіть гігантська модель зерна буде мертвою, буде тягарем, який треба відкинути з дороги, а мікроскопічне, але живе зернятко завжди проросте під гарячим подихом серця.

Заграва в пітьмі намацав клавіатуру апарата внутрішнього зв'язку. Ввімкнув сектор Служби Сонця. Попросив автомат знайти нову співробітницю Марію Райдугу.

На блакитному прямокутнику виник зал астрофізичної лабораторії, потім знайоме обличчя. Подив, радість і замішання в дивному чарівному поєднанні промайнули на дівочому личку.

- А... то ви?
- Я, Марія... Я бачив вас перед собою.
- У сні?
- Ні... Я думав про вас.

Марія мовчала. Вона дивилася на Заграву, і губи її тремтіли.

- Марія...
- Я чую...
- Ракета наближається до Тау Кита. Незабаром ми побачимо новий світ.

Очі Марії спалахнули ясними промінцями.

- І мені можна буде побачити це?
- Можна, Марія... Я й хотів запросити вас. Адже ви обіцяли прийти. Я розповім про цікаві речі.
- Я прийду... Я обов'язково прийду.
- Тоді завтра... Чуєте, Марія? Я жду вас завтра.

Кілька годин відпочинку, а спати не хочеться. Перед очима Марії пливе могутнє марево - гігантська пульсуюча куля Сонця. Вона спостерігала за ним десять годин підряд і тепер несе в собі, як дорогоцінне видіння, його вогнисту красу, його творчу, невгасиму полум'яність.

Хвилі дрімоти колишуть дівчину, м'яка голубизна огортає її обіймами невагомості. А з сутінків пливуть на неї, розпукуючись золотистими квітами, протуберанці, котяться грандіозні вихори матерії, ніжними переливами міниться сяйво корони. А збоку чується голос Учителя, і свідомість не в силі одразу сприйняти таку велику навалу вражень. Що він каже? Наука підходить до нових глибин матерії? На порозі зовсім незнайомий стан її, невідомий на Землі? Як це дивно, тривожно і прекрасно. Чудово, що світ не просте повторення того, що люди знали раніше... Сонце не конгломерат відомих на Землі елементів, не купа перемішаних між собою газів, а неймовірно складний утвір вищих щаблів матерії електромагнітного походження. Учитель каже, що незабаром відкриється тайна ритмічних пульсацій Сонця і зірок, тайна утворення планет і ще багато, багато того, про що ми навіть мріяти не можемо.

Ні, не заснути. Та й спати не хочеться. Втоми нема. Таке враження дівчина колись відчувала високо в горах Алтаю, але тепер воно набагато значніше. В чому справа? Чому це так? Може, організм сприймає в космосі могутній плин енергій, які пронизують Всесвіт? Напевне, так! У просторі мчать не лише частки небезпечної радіації, а й животворні, активізуючі, творчі...

Марія встала з повітряного гамака, наблизилась до широкого оптичного отвору своєї кімнатки. Мимо повільно пливли зірки, промайнула білосніжна куля Венери, потім бризнув сліпучим промінням диск Сонця. Дівчина ввімкнула систему фільтрів. Темна штора закрила отвір. У кімнаті попливли примарні тіні. Вона підійшла до апарата зв'язку, повагавшись, знайшла номер Міжзоряного Пульта.

Коли на маленькому екрані з'явилося обличчя Заграви, Марія не змогла вимовити й слова. Він вдячно схилив голову і сказав:

- Я жду, Маріє. Вас проведуть від шлюзу.

Все інше було як сон.

До цього Марія потрапила у приміщення Сонячного Острова прямо з люка ракети, яка зайшла в прийомну станцію супутника. Отже, вона не відчувала навколо себе порожнечі. Враження було таке, як і в звичайному літаку. А тепер...

Вона вийшла з шлюзу й опинилася на невеличкому п'ятачку над прірвою. Позад неї був блискучий гриб, Сонячного Острова, вгорі сяяло Сонце, а навколо - по боках, внизу - скрізь націлювались на неї зоряні, вістря, ніби готувалися проткнути її при падінні. Марія здригнулася від такої думки, настільки сильно уява намалювала їй химерну картину, хоч падіння тут було неможливе.

- Ви вже були в Космосі? - прозвучало запитання в навушниках.

Марія озирнулася. Її запитував черговий шлюзу. Дівчина заперечливо похитала головою. Ні, вона не була. Це вперше. Так, їй страшно і незвичайно.

Черговий - молодий рудобровий юнак - дружньо поплескав її по плечі, показав рукою вперед.

- Бачите - сфера? То і є Міжзоряний Пульт. Він не обертається разом з Сонячним Островом. Чому? Щоб орієнтуватись весь час на Тау Кита. Зараз я вас виведу до рухомого майданчика. Від нього протягнутий зв'язок між нами і Пультом. Ходімо...

Вони піднялися по вузьких металевих східцях трохи вище, перейшли з доріжки на невеличкий майданчик, який пропливав мимо. Це й був той пристрій, який не обертався разом з Сонячним Островом, а зберігав непорушність Пульта. Від майданчика до сфери простягалися тонкі дроти. Вони поблискували в промінні Сонця. Черговий спеціальною защіпкою причепив Марію за скафандр до одного з дротів, дав команду на керівний пульт по радіо. Дівчина з острахом відчула, як ноги її відірвалися від майданчика і вона повисла, вірніше, попливла над порожнечею.

- Все буде гаразд! Звикайте! - почувся підбадьорливий голос.

Дротів, на яких пересувалася Марія, не було видно, і їй здавалося, що вона опинилася сама-самісінька серед зоряного Безмежжя. Сонячний Острів швидко віддалявся, і почуття всупереч розуму владно говорило, що вона залишилась наодинці з Космосом. Блискавкою мозок пронизала думка: "Яке це нещастя - самотність".

- Ви не самотні, Маріє, - почулося в навушниках. - Я жду вас.

"Хто це? Голос Заграви. Він знову почув мою думку. Він завжди поряд - як голос совісті, серця, душі..."

Ось хутко наближається сфера Міжзоряного Пульта, видно вже отвір шлюзу, а в ньому високу постать космонавта. Крізь прозорий шолом видно мужні сірі очі, а сильні руки впевнено простягаються назустріч дівчині. І вона не дивується, що все так просто, так омріяно, так неповторно. Він допомагає їй вибратися зі шлюзу, одчіплює від дротів зв'язку, заглядає в зблідле обличчя. Вони на перехресті космічних доріг, на перехресті сердець. Навколо тільки чистота, тільки велика, неоскверненна ясність - зірки, яре, торжествуюче Сонце. Вони будуть вибирати шлях з цього вузького металевого п'ятачка серед Космосу, з цього перехрестя - чи нарізно, чи разом - у блискавичному польоті до невідомих обріїв Безмежжя.

Повернутися у "Творчість" | Початок матеріалу

© 2016 Олесь Бердник. Офіційний сайт.
Використання матеріалів цього сайту дозволяється при умові посилання на www.berdnyk.com.ua