пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ






Повернутися у "Творчість"

Чаша Амріти

Роман-феєрія
(уривок)

Хто у всі світи проник своєю думкою і не
захоплений жодним з них, той наречеться Переможцем,
бо всі світи переміг він.
Гаутама

Вони зустрілися на алеї густого саду, що оточував празький Палац конгресів. Сагайдак самотньо прогулювався поміж кущами троянд, вдихав тонкий аромат квітів, прислухався до щебетання птахів, які щасливо вовтузилися серед листя дерев. Здалеку пролунав мелодійний звук - удар гонга. То був знак, що незабаром почнеться перше засідання симпозіуму. Михайло з жалем поглянув на затишний куточок саду, повернувся, щоб рушити назад, і побачив їх...

Гаррі й Свамі стояли в кінці алеї й дивились на нього. Він задихнувся від хвилювання, не знати навіщо поправив лацкани піджака, кинувся вперед. Свамі розкрив обійми. Сагайдак відчув, як його потрясає незрима, непереможна хвиля зворушення. Здавалося - гора минулого упала на нього, ті осколки вибухнули розмаїтим полум'ям чуттів, замкнули вуста. Не було звичайних земних слів, не вистачало їх. Давні друзі взялися за руки, дивилися один одному в очі, мудра тиша мовчання пливла над ними.

Прозвучав другий гонг. Михайло витер сльози радості, одступив трохи, оглянув високу тонку постать Свамі в білому вбранні, замилувався величним обличчям, на якому контрастували сива густа борода й чорні полум'яні очі.

- Ти як бог, Свамі, - прошепотів він.
- Ти в полоні майї, друже, - м'яко заперечив індус. - Моя старенька, зморщена матінка - божество для мене. Не захоплюйся формою. У нас в Індії багато садху-розбійників, які мають богоподібну зовнішність...
- Симпозіум почався за межами Палацу, - усміхнувся Гаррі. - Давай же, Михай, глянь і на мене. На кого схожий я?
- Тепер на Джека Лондона, - сказав жартома Сагайдак, дружньо тиснучи руку американцю. - А на фотографії - супермен. Та ще й у військовому. Цивільне вбрання тобі до лиця... До речі, ви отримали мою телеграму?
- Так, - відповів індус. - А листа не було. Сподіваємось почути від тебе про все...
- Тепер? - зів'ялим голосом промовив Сагайдак. - Уже пізно... За хвилину - відкриття симпозіуму.
- Зустрінемось в перерві, - згодився індус. - Але ти посмутнів, друже. Тобі не хочеться розповідати? В тебе щось не гаразд?
- Друзі, - важко озвався Михайло. - Одверто кажу - не все добре у мене. Роздоріжжя. Знаєте, як буває в лісі - один крок зробиш в бік од стежечки... і заблукаєш... Потім никаєш серед хащі довго, довго і не відаєш, як вибратися з гущавини без провідника. Так і я...

Свамі взяв двома пальцями білосніжну квітку троянди, пригнув її, поклав на долоню. На пелюстках затремтіли райдужним блиском прозорі краплі роси.

- Дивись, Михайле. Вона не питає дороги, п'є сонячний промінь, повертає йому красу і плід. Постав кущ троянди в кімнаті, рослина повернеться до вікна, потягнеться туди, де світло...
- Якщо в кімнаті є вікно, - сумно сказав Сагайдак, дивлячись собі під ноги. - Тут складніше, Свамі. Павутина. Я вже давно заплутався в ній. Давня обітниця, яку ми приймали разом, інерція ума, біль душі... Я не знаю, як бути. З одного боку, великі можливості. З іншого - фатум...
- Фатум - для безвільних, - суворо сказав Свамі. - Карма в точному перекладі - дія. Сидиш -нікуди не вийдеш. Ідеш - неодмінно прийдеш, коли знаєш, чого прагнеш...
- Дивно, - сказав Гаррі, поклавши долоню на плече Михайла. - Ти знаєш - я гадав, що тобі легше, ніж мені. Астрофізик, небо перед тобою, неосяжність. Дух повниться радістю. Я - пілот. Я зв'язаний з машинами, планами, обмеженням можливостей..
- Ти не розумієш, Гаррі, - зітхнув Михайло. - Мова йде не про зовнішнє. Я, може, в кращому стані, ніж ви обоє. Особисте, внутрішнє...
- Не треба тепер, - сказав Свамі. - Я збагнув. Інколи краще буря, ніж тиша. Павутина - це страшно. Майже незрима, а втримує великих і сильних комах. Є крила, є прагнення, видно простір, а не можна летіти. Махаєш крилами - і на місці...
- А потім - наближається павук, - тихо докінчив Сагайдак.
- Ясно, - кивнув Гаррі. - Тепер трохи прояснилося. Вона?
- І вона, - уточнив Михайло. -Ти правду сказав, Свамі, - краще буря...

Рішідева чудним поглядом подивився на товариша, задумливо відповів:

- Це буде.
- Що?
- Буря. По закону протилежностей. Де збирається багато павутини - там жди пожежі. Потім - обітниця. Ти пам'ятаєш, що я тобі казав тоді, в горах?
- Я гадав - жарти, абстракція...
- А тепер - не гадаєш?
- Не знаю. Не певен. Це так далеко від практики...
- Помиляєшся, Михайле. І пересвідчишся в цьому. Але пора. В перерві зустрінемось. На цьому ж місці. Гаразд?
- Гаразд.
- Тоді ходімо...

Друзі розійшлися. Сагайдак знайшов свою делегацію у великому фойє палацу. Керівник академік Береговий занепокоєно оглядав своїх підзвітних, як квочка курчат, все повторював напуття:

- Дивіться ж, товариші, не давайте наплювати собі в кашу. Знаєте, як вони вміють єхидно підкинути словечко-друге? Ви теж не лізьте в кишеню за словом. Не лізьте... А з іншого боку - остерігайтесь лівацтва. Знаєте - буває заносить, заносить... хочеться покрасуватися фразою, ерудицією, незвичайною думкою! Бійтесь таких завихрень. А то слово - не горобець, вилетить - тоді виправдовуйся...
- По-моєму - нічого страшного нема, - знизав плечима Михайло. - Обмін думками. І ми виграємо, й вони. А втім, що означає - вони? Тут десятки шкіл...
- Отож-бо, отож-бо! - посварився пальцем академік. - Десятки. А наша - одна-єдина. Будемо стояти, як фортеця...
- Наука не фортеця, - заперечив Сагайдак. - Наука більше схожа на штурмове військо. Вічно в поході!..
- О, бачте, - розвів руками Береговий, докірливо оглядаючи учасників делегації. - Навіть між собою не маємо узгодженості. Як же тоді там? Товариші, я надіюсь на вашу статечність і розсудливість. Пора...

Широкі двері головного залу розчинилися, розмаїтий натовп учених та журналістів почав розтікатися по ярусах амфітеатру. Учасники симпозіуму займали місця довкола круглого стола. Михайло сів, оглянув зал. На темно-синьому склепінні мерехтіли неонові зорі, в численних нішах стін видно було строгі й задумливі обличчя древніх та сучасних учених.

"Гарно, - подумав Михайло. - Настроює на високий лад".

Запала тиша. За круглим столом встав президент Чехословацької Академії, відомий філософ Вацлав Дрда. На худорлявому аскетичному обличчі, порізаному суворими зморшками, усміхалися сині дитячі очі. Здавалося, вони почали жити окремим від тіла життям, передаючи в своєму м'якому сяйві почуття старого вченого:

- Друзі, панове, брати! Вітаю всіх вас. Різних, близьких і далеких, прихильників і супротивників. Як бачите, всі ми зібралися за круглим столом. Не для війни, не для вбивства, не для суду над єретичними ідеями. Ми маємо різні погляди на світ, на покликання людини, на перспективи поступу, та вони - не ворожі. Доказом цього є круглий стіл. Різні клітини духу людського хоч на кілька днів створюють єдиний організм. Чи не прообраз це нашого майбуття? Єдність у множинності?

За спиною президента загорівся блакитним полум'ям великий екран. Делегати схвалювали слова Дрди. Та враз поміж тими вогнями замерехтіли багрові спалахи - різкі й тривожні.

- Гості бажають заперечити, - кивнув президент. - Це добре. Одразу вимальовується порядок ведення засідання. Не доповіді, а жива бесіда всіх учасників. Чи не так?

Блакитний вибух екрана схвалив пропозицію Дрди.

- Симпозіум розпочався, - сказав вчений. - Хто хотів заперечити мені - говоріть. Аудиторія слухає, радіостанції Праги транслюють нашу бесіду для всієї планети. Отже - "Куди йде людина?"

На екрані виникли слова: "Виступає доктор Шілке. Федеративна Республіка Німеччини".

За столом заворушився поважний, огрядний учений. Крізь пенсне холодно блиснули сірі очі. Почулися спокійні різкі слова:

- Пан Дрда з люб'язністю господаря одразу встановлює єдиний музичний ключ для всього симпозіуму. На жаль - це неможливо. Ми вчені, а факти - сувора річ. Куди ж іде Людина? В ніщо. Вона є породженням ефемерного Випадку, математичною грою Безмежності. Результат цієї гри - теж ніщо. Обґрунтовую своє переконання. Ми знаємо історію. Ми знаємо передісторію з легенд, переказів, міфів, епосу різних народів. Всюди - бій особи з групою, народу з народом, континенту з континентом, ідеї з ідеєю. Народження, недовге існування, занепад, смерть. І виникнення нового. І повторення давно пройденого в іншій формі. Ви скажете - цивілізація, могутність техніки, культура? Я запитаю вас - могутність порівняно з чим? Де взірець для співставлення? Безмежність? Їй байдуже до наших мір, вона не знає координат. Попередні покоління, їхня убогість? Але ж ознака поступу - наближення до Істини. Хіба нагромадження техніки та інформації про світ розкриває нам лик Істини?

Ми запитуємо - куди йде Людина? Я відповідаю - нікуди. З ніщо в нікуди. Коло, закляте коло серед вакууму. Небуття - єдина реальність. Вона була, є, буде, якщо можна до неї застосувати ці поняття з світу Буття. Що ж таке Буття? Частинний випадок Небуття, якась ймовірність у мороці, в тиші неіснуючого. Виникнувши, Буття одразу ж вступає в протиріччя з Небуттям. Небуття всеосяжне. Воно універсальний, вічний закон. Все те, що в протиріччі з ним, - неодмінно зникне, розтане серед океану великої Тьми. Саме тому в нашому ефемерному світі ми бачимо вічний бій. Світ незаконний, він приречений, він є піна, хвороба на неосяжному тлі Небуття. І чим швидше він зникне, тим краще для всіх нас. Тиша, спокій, Нірвана...

На екрані спалахнув напис: "Свамі Рішідева. Індія". Михайло поглянув на протилежний бік зали - там звелася за столом висока біла постать, почулися суворі слова:

- Ви скористалися символом Сходу, вживши його недоречно. Вчені буддисти скажуть вам: хто досягнув Нірвани - спокою не має. Нірвана - вища точка піраміди земного життя, сублімація фізичного, чуттєвого й ментального життя в житті духу. Можна вважати небуттям земне життя з його хаотичністю і непослідовністю. А Нірвана - кипіння невикипаюче...
- Термінологічна різниця, - холодно сказав Шілке.
- Не тільки, - заперечив індус. - У своєму апокаліптичному аналізі Буття ви ігнорували причинність...
- Поясніть...
- Небуття не може породити наслідок. Одноманітність неспроможна перейти в розмаїтість. Світ - конгломерат причин і наслідків. Він не виник з нічого, він не може зникнути в ніщо. Безупинне уточнення й еволюція - ось його шлях. Велична спіраль розуму й краси серед Безмежності - ось що таке Буття.
- Буття - роздвоєне й вороже в своїй основі, - незворушно сказав німець. - Якби воно було органічним плодом Космосу, його суттю, то в ньому не було б антагонізму.
- Природа - гармонійна, - мовив Свамі Рішідева. - Лише свобода волі порушує рівновагу. На Землі її порушують люди.
- Природа - кривава Калі, - усміхнувся іронічно Шілке. - Ви - мудреці Сходу - самі дали цей виразний символ, на який не можна дивитись без огиди. Зате він точний науково. Сваволя й самопожирання матеріальних форм, що виникли, як привид, серед неосяжності Небуття. Природа? Ви її вважаєте гармонійною? Підіть у ліс, гляньте в краплю води під мікроскопом. Всюди - пожирання, всюди торжество сили над слабістю, хитрощів над довірливістю, сваволі - над безправністю. Світ мікробів, фауна, флора - все живе доводить неспростовно цю думку. Навіть космічні тіла свідчать те саме - зіткнення галактик, вибухи планет та зірок, грандіозні небесні катаклізми. Шановний колего, високоповажні панове, не будьмо сліпцями.
- Ви добре сказали - не будьмо сліпцями. Ви бачите в природі самопоїдання, а я - жертву. Земля жертвує нам свою плоть, сонце - промені, флора - свою тканину, напоєну сонцем, людина сповнює простір хвилями творящої думки, прагнучи охопити нею безмежність. Ні, друзі, людина не породження порожнечі й небуття. Вона - дитя Вічності, вона - безсмертна. Можна говорити лише про ступені її самоусвідомлення, підйом чи дегенерацію, поступ чи занепад. Кривава Калі - то лише ілюзія, то майя, то видимість для тих, які не можуть сягнути поглядом в надра причинності. І, нарешті, залишається запитати шановного вченого: який же висновок вивести з такого світогляду? Що діяти людині?

Шілке поправив пенсне, промовчав. У залі зашуміли, зашушукалися. Почувся сміх в секторі журналістів.

- Готуватись до Небуття, - серйозно сказав Шілке. - І ви даремно смієтеся! Хіба грізна безглуздість останніх епох не переконує вас в абсурдності життя? Найбільші зусилля людського генія кинуті під ноги нікчемним політиканам. Кожен з нас може сподіватися на Бога чи на добру долю лише до того часу, доки не зіткнеться з катастрофою. Кожен зустрічається зі смертю наодинці. Хто скаже, яка трагедія, яка безодня розгортається перед враженим духом, коли він розгортає запону тайни і вливається в Небуття?

Німець сів. І одразу ж з'явився напис: "Моріс де Морль. Франція". Спалахнули прожектори, тонко заспівали телекамери. В променях юпітерів з'явився професор де Морль, відомий соціолог, ще молодий учений - елегантний чоловік з вишуканими манерами. Він говорив спокійно, впевнено, ніби роздумуючи:

- Колега Шілке говорив слушно. Я не прихильник розмов про космогенез, говорити про правомірність цього світу нема сенсу. Як наші клітини неспроможні визначити смисл життя людини, часткою якої вони є, так і ми не в силі пізнати причини, що породили Мегасвіт, в який ми входимо. Цей аспект аналізу доктора Шілке я залишу без відповіді. Згоджуся з ним в іншому - в оцінках абсурдності й безперспективності людського суспільства. Куди йде Людина? Я відповідаю - до самознищення. Погляньмо на сучасне становище людства тверезо, аналітично. Небувале зростання техніки, потужність енергетики, далекосяжність висновків. Чудово! А сенс? Сама людина - маріонетка власних технічних утворів. Ми автоматизуємо заводи, виробництво - і постає загроза безробіття. Хіба це не парадокс? Хіба не сміховинність? Отже, вважається нормою, коли мислиться людина в спів'єдності з верстатом. А коли верстат починає діяти самостійно, людина стає зайвою. І вирішується соціологічна проблема - куди подіти вільний час людей, як організувати дозвілля? Це - криза. Криза еволюції. Ми вибилися з колії природничих законів і не створили власних.

Де вихід? Не знаю. Може, нема. Ми злочинці. Погляньте на природу - вона дуже економна і порядна. Найстрашніші хижаки знають міру, хіба крім тих, які контактують з людьми. А ми - нещадно грабуємо планету, не думаючи про наступний день. Тепер, у цю хвилину, коли ми розмовляємо про смисл життя, гримлять бої, цивілізовані держави засипають бомбами нужденні притулки людей. На численних автострадах світу щосекунди розбиваються сотні машин, гинуть люди, лунають розпачливі передсмертні зойки. В темних трущобах великих міст прогресивно зростає злочинність. Тисячі, десятки тисяч заводів отруюють повітря Землі, безвідповідальні уряди виснажують гумус планети, видовбують дорогоцінні надра, штампуючи для потреб мільйонів обивателів незліченну силу абсурдних, нікчемних, непотрібних речей, витрачаючи на них розум, енергію та вміння найкращих представників роду людського.

Ми загубили шлях. Десь була можливість повернути. Тепер пізно.

Сагайдак зітхнув. Чого вони вдарилися в песимізм? Адже кожен з них має сім'ю, дітей. Отже, цілує жінку, радіє дитячим забавам, п'є вино, милується небом. Навіщо абсолютизувати негативні явища? Ось знову сяють слова на екрані. Хто це? "Гаррі Фітцджеральд Соун, астронавт. США". Чудово. Що ти скажеш, друже? Невже підтримаєш тих песимістів? Досить в житті зойків, не гоже на філософському симпозіумі співати реквієм...

Зал захвилювався, на екрані заграло блакитне море привітань. Гаррі енергійно рубнув рукою повітря, рішуче сказав:

- Знаємо - багато на планеті болю й трагедій. Знаємо - важко за потоком абсурду розгледіти смисл. Але ж, панове, нема причин для приреченості. Ви все говорите про земний плин подій, про сферу побуту й обмеженого розвою. Чому? Чому, я запитую? Наука прорубала вікно в Космос, ми - на порозі неосяжних можливостей. Хто заперечить проти них? Хто посміє? Дайте пройти перші кроки, дайте збагнути, що нас очікує там, в далеких світах. Може, мудрі, розумні брати, може, небачені форми життя, може, нечувано прекрасні відчуття, про які ми й гадати не сміємо. Краще вмерти в дорозі, ніж стогнати в розкішному палаці, краще згоріти в герці, ніж проклинати видимий світ, створений любов'ю і героїчною працею!

Під зоряним склепінням загриміли овації. Присутні не стримали емоцій, вживши старовинний засіб схвалення. Американець усміхнувся, стрівся поглядом з очима Сагайдака, стиснув долоню в кулак.

- Навіть перші польоти в захмарні висоти відкривають несподівані почуття, обіцяють здобути нові грані буття. Швидкість, нові енергії, контакти з іншими елементами Світобудови - все це прискорить людську еволюцію і виведе її з первісної домівки, де так тісно й незатишно, де нема простору для неосяжних можливостей духу!..
- Пора й нам сказати, - мовив академік Береговий. - Навернули багато всякої всячини, одразу й не розгорнеш...

Встав академік Коун, естонець. Його великі сірі очі примружились іронічно, білявий їжачок волосся переможно пломенів у сяйві юпітерів.

- Добре сказав астронавт Соун. Приєднуюсь до нього і розширю його тези. "Куди йде Людина?" - запитаєте мене. "До Істини", - відповім я. Вона вийшла з Істини, зростає в Істині, повертається до Істини. Вона сама є Істина, що пізнає себе, свою єдність через нескінченну розмаїтість форм. Вас жахає жорстокість буття? То - тягар походу. Ніхто не виправдає жертв, їм нема ціни. Ми - жертва, ми й олтар, ми й божество. Нерозривність сущого змушує нас глибше задуматись над значенням людини й пізнання в космічному поступі. Природа підняла нас до висот трансцендентних, доручила нам зброю розуму не для вдосконалення побуту, хоч і це необхідно на певному етапі шляху, - вона довірила нам найважливішу місію - об'єднання різних світів.

Фізика відкрила нам відносність категорій Часу й Простору. Фізика довела нам невичерпність світового вакууму. І перед враженим поглядом сучасного дослідника постає казкова перспектива: незліченні сходинки світів, серед яких видимий світ, орієнтований в тримірності, є лише одним з елементів. Де ж тут місце занепаду й песимізму? Чому нас жахає зло й соціальна недуга Землі? Хвороба не буває вічною, Людство вилікується і згодом ввійде в прекрасне братерство. Не опускати руки, а підняти молот Пізнання необхідно в грізний час небезпеки!

- Молодець, - зашепотів Береговий. - Знай наших...

Сагайдак схвально хитнув головою. Справді, добре промовив естонець. Он і Свамі подобається. Індус урочисто всміхається, прикладає долоню до грудей.

В залі пролунав голос шведського вченого Енріка Клауса. Високий і худий, він стояв свічкою над членами своєї делегації і, піднявши вгору тонкого, довгого пальця, проповідував:

- Утопія. Прекрасні мрії. Вони свідчать про добре серце ораторів. Не більше. Реальність безжалісна. Вона не знає добра і зла. Смерть - її синонім. Все, що народилося, має вмерти. Дійсність стверджує нам цей універсальний закон. Яке має значення, чого ми досягнемо - золотого віку чи залізного? Яке має значення, куди прийде Людина - до комунізму чи повернеться до кам'яного віку? Все мине, і піски завіють як споруди фараонів, так і наші хмарочоси. Доки не розв'язано загадку смерті, - всі наші зусилля даремні й смішні. Краще нам гратися, як дітям, у сонячнім промені і не рвати мозок на частки, шукаючи неіснуючого шляху до Істини. Істина - смерть. Хто переможе її? Ніхто. Все, що має початок, - матиме кінець. Почалося все - Земля, Сонце, Людство. Вони матимуть і кінець. Кожен з нас наодинці стрінеться зі смертю - цією єдиною реальністю, бо кожен народився...
- Людина - частка Цілого, - заперечив Рішідева. - А Ціле не вмирає. Доки ми частки - є смерть, як закон вічного оновлення. А коли ми осягнемо Ціле - смерті не буде. Єдина реальність - Вічне Життя...

Прозвучав гонг, зашуміла аудиторія. Почалася перерва.

Сагайдак вийшов у фойє, знайшов біля рожевої колони Свамі. Біля індуса зібралася група вчених. Високий швед тикав пальцем в груди Рішідеві.

- Ви вважаєте, що смерть не є абсолютною реальністю? Але ж, дорогий колего, кожен з нас пересвідчується в цьому!..
- Смерть занадто очевидна, щоб бути реальністю, - м'яко відповів Рішідева.
- Занадто очевидна, щоб бути реальністю? Ви говорите парадоксами.
- Закон протилежностей. Все очевидне - не реальне. Це знає наука. Сонце сходить - очевидність? А насправді - Земля обертається. Непроникливість, суцільність речовини - очевидність? А насправді речовина диференційована і плинна, і кожна її частка теж не є суцільною, а лише градацією матерії - енергії. Яка ж реальність у світі форм? Де вона? Її нема...
- Пробачте. - Швед торкнувся пальцем до білого кітеля Свамі. - Це все розумування. Ось ми з вами... не тіні ж тут дискутують про смерть і життя?
- Саме тіні, - усміхнувся індус, схрестивши руки на грудях. - Тіні нез'ясовної реальності.
- Все-таки є реальність?
- Є, але вона неосяжна. Вона - саме Безмежжя. А очевидність - то лише мінлива гра, відблиски тієї реальності.
- Гаразд, реальність є, але смерть - не реальність? Тоді ви вважаєте, що після смерті щось лишається?
- Не щось, а все, - заперечив Свамі. - Закон збереження універсальний.
- Розумію - частки тіла...
- Механістичний підхід. Я кажу про енергію. Жоден атрибут матерії не пропадає.

Сагайдак прислухався до бесіди, дивувався. Звідки у Рішідеви впевненість? Чому він розмовляє, ніби проник поглядом у світ інших реальностей? Мова його проста, докази майже звичні, але в тоні, в потоці психічної енергії, яка плине від нього, - дивовижна переконливість. А швед уже почав гарячитися, з недовірою дивлячись у вродливе лице індуса.

- Діла, думи живуть у потомстві, - казав він, - тут я згоджуюсь. Але психіка? Адже психіка проявляється лише, як результат діяльності мозку!..
- Не лише. Мозку, всього тіла, а особливо електромагнітного поля, яке оточує людину. Мозок лише посередник, генератор мислення, і то тільки в нашому світі...
- А в якому ж іще?
- В безлічі. Невже ви обмежуєте Безмежжя тримірністю? Відчуваєте парадокс поєднання слів "межа" і "Безмежжя"?
- Знову абстракції. Вищі виміри, астральні, ментальні світи. Все це вигадки брамінської метафізики, єгипетського герметизму. А ми, ось як, наприклад, естонський академік Коун, підхоплюємо ті абстракції, проповідуючи багатомірність Світобудови. Наука давно розвінчала такі містичні уявлення...
- Не розвінчала, а підходить до їх розуміння... Що ви знаєте про досягнення йогів? Нічого. Індуси, вивчаючи західну науку, приймають західні ж методи. А ви, критикуючи йогічні висновки, відкидаєте їхні методи. Щоб відкинути, колего, треба вивчити, проекспериментувати.
- Так ви вважаєте, що можна серйозно вивчати незримі світи?
- А чому б і ні? Якщо вчений боїться серйозних досліджень, то він не вчений.
- Гм. Дивно. Гаразд, допустимо - для жарту - що ми, справді, живемо в багатомірності, що можна потрапити в світ, скажімо, п'яти вимірів...
- Ну?
- Як же тоді релігія?
- Не розумію! - знизав плечима Рішідева, а присутні засміялися.
- Як то не розумієте? - сердився шведський учений. - Адже це основа релігії - незримі світи?..
- Дурниці, - сказав Рішідева. - Забобон. Якраз релігія, її жерці більше всього бояться незримості і хапаються за владу земну. Яка основа ортодоксальних релігій? Угорі - небесний правитель, церква - посередник між ним і людьми. В руках церкви - кара й нагорода. Світ побудований як химерна іграшка нерозумного деспота, який вимагає від своїх ляльок молитов і подарунків. В цьому нема смислу й мети. Вічне блаженство або вічна мука? Лише маніакальний розум міг вигадати таке страховисько, не кажучи про те, що всі ці уявлення треба сприймати на віру...
- Ви теж не доводите свої гіпотези фактами.
- Я кличу до пошуків. Гіпотеза стверджується або заперечується науковим дослідженням. Релігія тисячоліттями обіцяла і нічого не дала, крім визиску і кривавої вакханалії. Нам потрібно не фанатиків, а учених з гострим розумом і широким серцем. Нам необхідно фотоапарати, лабораторії, електронні прилади, чутливі експериментатори, експерименти над багатомірністю, зв'язок з іншими мислячими істотами. Я певен, що релігійна олігархія впаде одразу, коли наука відкриє незримі світи експериментально. А розуміння невпинності Життя по-новому покаже смисл існування Людини в Космосі.
- Це грандіозно... але казково!
- Все виростає з казки... Пробачте, колего, мене ждуть...

Рішідева побачив Михайла, поспішив до нього, обняв за плечі. До них підійшов Гаррі. Разом вони вийшли в сад, минули говірливі групи вчених, заглибилися в алею.

- Чув? - сумовито запитав у Михайла індус. - Суперечка непросто зводиться до заперечення багатомірності. Прихильники предковічного мислення бояться всього нового. Перед Безмірністю особливо мізерними виявляться їхні убогі погляди. Звідси - песимізм.
- Правда, - сказав Гаррі. - Сили мороку бажають посіяти зневіру. Живи сьогодні, не думай про майбутнє...
- А чому? - підхопив Свамі, з любов'ю дивлячись в очі Михайлові. - Бо дума про майбутнє може зародитися лише в чистому серці. В майбутнє прагне лише той, кому є що передати нащадкам... Ну, годі про філософію. Ще наслухаємось, наговоримось. Хочемо чути про тебе, Михайле. Розповідай. Часу небагато, незабаром розлука. Але ти знай завжди - Свамі з тобою в радощах і в біді...
- І Гаррі, - додав американець, обнявши Михайла.

Повернутися у "Творчість" | Початок матеріалу

© 2016 Олесь Бердник. Офіційний сайт.
Використання матеріалів цього сайту дозволяється при умові посилання на www.berdnyk.com.ua